Читати книгу - "На межі , Джесі Скарлет"

Ранок розгортався повільно, немов бажаючи дати Джесі та Джордану більше часу насолодитися тишею й спокоєм. За вікном ніжно розливалося світло — м’яке, золотисте, яке лагідно торкалося штор і стін кімнати. Вона стояла біля вікна, спостерігаючи, як місто прокидається від нічного сну: легкий туман ще тримався над дахами будинків, пташки весело щебетали на деревах, а в повітрі пахло свіжістю і першими квітами весни.

Її волосся ще було трохи розтріпане, а на обличчі зберігалася тінь втоми, яка здавалася водночас солодкою — немов свідченням пройденої разом ночі. Вона глибоко вдихнула, насолоджуючись цим моментом спокою, якого так довго їй бракувало.

За її спиною почулися кроки, що ледь торкнулися підлоги. Джордан повільно підійшов, його дотик був лагідним і обережним, як завжди, коли він не хотів порушити її спокій.

— Ти вже прокинулася? — прошепотів він, притулившись щокою до її плеча.

— Так, — відповіла вона, відчуваючи тепло його дотику. — Цей ранок здається особливим.

Він тихо посміхнувся і взяв її руку у свої. Разом вони стояли, мовчки насолоджуючись цим новим світанком — світом, де їхні душі нарешті змогли знайти притулок одне в одному.

Потім Джордан заговорив про плани на майбутнє — про роботу, про спільні поїздки, про те, що вона хоче зробити для себе, і що він готовий підтримувати кожен її крок. Джесі слухала уважно, і в її очах блищали сльози — не від смутку, а від радості, від усвідомлення, що нарешті її життя починає набувати нового сенсу.

Вони сіли за стіл, де на неї чекала чашка гарячої кави, що пригадувала затишок дому. Мелодія їхньої розмови була легкою і теплою, як ранкове сонце, що обігрівало їхні серця.

— Я боюся, — зізналася Джесі, — боюся, що це щастя може бути тимчасовим.

— Я теж боюся, — відповів Джордан, — але тепер у мене є ти, і разом ми можемо подолати будь-які труднощі.

Їхні слова перепліталися з тихим шелестом весняного вітру за вікном, і цей день став початком не лише нової глави в їхньому житті, а й довгоочікуваної надії.

Після того, як вони поснідали, Джесі взялася за кухонні справи, але не поспішала. Кожен рух здавався важливим, немов вона вперше відчувала повноту життя. Пахощі свіжозвареної кави ще витають у повітрі, а вогонь, що мерехтів у каміні, дарував кімнаті теплий золотавий відтінок. Сонце піднімалося все вище, заливаючи кімнату м’яким світлом, що огортало їхні обличчя і додавало ніжності кожному жесту.

Джордан, спостерігаючи за нею, відчував, як щось тепле і світле розливається у його грудях — раніше цю порожнечу займала тривога, тепер — надія. Він сів поруч, простягнув руку, і Джесі не вагаючись взяла її. Їхні пальці сплелися, утворюючи невидимий зв’язок, міцний, як обіцянка.

— Пам’ятаєш, як я казав, що хочу поїхати на західне узбережжя? — тихо промовив він. — Я думаю, це хороша ідея. Зміна обстановки допоможе нам обом.

Вона кивнула, задумливо дивлячись у вікно, де зелень дерев ніби просиналася від ранкової роси.

— Мені подобається ця думка. Подорожі завжди відкривали мені світ, — сказала вона. — І з тобою це буде по-справжньому особливо.

Їхня розмова плавно перейшла у плани — де зупинитися, що побачити, які місця відвідати. Вони сміялися, ділилися мріями, і в кожному слові звучала їхня нова реальність — життя, яке вони будують разом, крок за кроком.

Після обіду вони вийшли на прогулянку містом. Повітря було наповнене свіжим ароматом квітів і розпаленого асфальту під сонцем. Джордан взяв Джесі за руку, і вони не поспішали, дозволяючи собі просто бути разом — без масок, без вагань.

У парку вони зупинилися біля старого дуба, де колись, казала Джесі, вона мріяла про краще життя. Вона нахилилася, торкнулася кори пальцями і повільно видихнула.

— Мені складно повірити, що я тут — і це все справжнє, — тихо сказала вона.

— Я теж це відчуваю, — відповів Джордан. — Це наче другий шанс. І я не хочу його втратити.

Вони довго сиділи, мовчки, слухаючи спів птахів і шелест листя. І хоча невидимі тіні минулого час від часу нагадували про себе, тепер у їхніх серцях було більше світла, ніж темряви.

Коли вони поверталися додому, вечірній вітер грався з її волоссям, а небо наповнювалося відтінками рожевого і пурпурового. Відчуття новизни і початку чогось важливого охоплювало їх із кожним кроком.

Вдома, сівши поруч на дивані, Джордан обережно погладив її руку.

— Знаєш, — прошепотів він, — я ніколи не думав, що знайду когось, хто допоможе мені відкритися. Хто зможе зрозуміти без слів.

— Я теж, — усміхнулася Джесі. — Ти став для мене більше, ніж я могла уявити.

Їхні очі зустрілися, і в цю мить обидва відчули, що їхні серця почали битися в унісон.