Читати книгу - "Як я стала велетнем , Вікторія Беше"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Прийшовши додому, я спершу поставила в кімнаті шкільний рюкзак і пакет із книгою, яку дала мені бібліотекарка. Потім помила руки й зазирнула до татка. Він працював і навіть не помітив, що я прийшла. Я тихо зачинила двері й пішла на кухню, де на мене чекала вечеря — суп із броколі та піца з сиром.
«Була б тут мама, неодмінно посварила б татка, що ми забагато їмо тіста…» — подумала я. — Але що робити: ми страшенно любимо борошняні вироби.
Поївши й помивши посуд, я одразу зателефонувала бабусі. Вона дуже зраділа моєму голосу, і я її теж. Розповіла, як дідусь днями впіймав морського окуня, а тітка Айше не дозволила його готувати, бо Лейла не любить, коли в домі пахне рибою. Мила тітка, — згадала я її ніжний голос, веселий погляд і суворий характер. Дивно уявити, що в такій ніжності є місце суворості. Після маминої смерті я певний час жила в бабусі, тож, звісно, тітка зберегла старі правила.
— І що ж ви зробили з окунем? — спитала я бабусю українською, навіть не помітивши.
Бабуся розплакалася й почала дорікати на татка, що він відвіз мене в Україну, і я, мовляв, забуваю рідну мову.
— Бабусю, я все пам’ятаю, не хвилюйся! Просто забула переключитися на турецьку. Тут усі розмовляють українською… — заспокоїла я її, вирішивши не пояснювати, що маю дві рідні мови: цього бабуся не зрозуміла б. Гадаю, мама погодилася б зі мною. Вперше в житті вона якось збрехала бабусі про мою «правильну» віру…
— Лейло, — казала мама, м’яко обіймаючи, — брехати погано, та іноді ми мусимо це робити, аби не завдати болю іншим.
— Мамо, а ти б вибрала правду чи неправду? — запитала тоді її я.
— Я завжди за правду, доню. Просто… у цьому світі її не завжди зустрічають із посмішкою... Ти сама зрозумієш, як бути, коли станеш велетнем.
Маминий голос лунав у моїй голові так, ніби вона сиділа поруч, ніби я з нею говорила, а не з бабусею…
Я швидко договорила й, пославшись на головний біль, попрощалася, пообіцявши влітку приїхати до Стамбула. Я не хотіла брехати, але й не хотіла завдавати болю. Це я не про поїздку до Стамбулу. Туди я неодмінно поїду цього літа.
«Невже я й справді починаю дбати про інших? — думала тоді я. — Може, це й є шлях велетня?..»
Я повечеряла, поговорила з бабусею, зробила домашнє завдання (не люблю відкладати його на вихідні), а тато все ще працював. Робити було нічого. Приготувавши йому чай, я мовчки залишила чашку біля комп’ютера й повернулася до своєї кімнати.
«Лейло, — колись сказав він, — це новий початок. Ми впораємось».
«Що ж ти мав на увазі під “ми”? — подумала я. —Так, тато дбає про мене: пере, прибирає, готує. А от решту часу — весь у роботі. Він ніби є, й водночас його нема…»
Я вмостилася в кріслі та відкрила книгу, що дала мені почитати бібліотекарка. Книга мені дуже сподобалася. Я хотіла поділитися нею з вами, щоб і ви її прочитали, але потім згадала про авторське право. Мені лише тринадцять, і я, хоч і добре розумію українську, та з тим Законом — нічого не второпала. Тож просто називатиму прочитані книжки — «Книга 1», «Книга 2»…
«Книга 1» — історія про дівчинку, котра втратила батьків і повільно розквітала, мов пуп’янок навесні. Вона спершу видалася жахливою вреднючкою. Я подумала, що ми зовсім не схожі, та чим далі читала, тим ясніше розуміла: вона була просто самотня. І я — теж…
Я не помітила, як стрілки годинника перескочили за північ — книга поглинула весь мій світ. Дочитавши її, я мрійливо підняла очі й прошепотіла:
— Вона ожила... У мене також є шанс ожити!
У грудях спалахнуло тепло, і я зрозуміла: щоб стати велетнем, спершу треба посадити щось у собі… Я вийшла в коридор і буквально зіткнулася з татом лобами.
— Лейло? Ти ще не спиш?
— Ні, — потерла лоба.
— Але ж мама казала лягати до одинадцятої…
— Мами вже нема, — сказала я тихо, але твердо, і зачинила двері.
Я лягла з головою під ковдру. Хотілося теплого молока й маминих лагідних поплескувань — нашої вечірньої традиції. Колись мама читала мені казки, а коли я підросла, просто перебирала пальцями моє волосся й тихо шепотіла: «Добраніч», цілуючи в обидві щоки.
— Лейло, ти — мій найцінніший дар, подарований долею, — казала вона і цілувала в носик. — Я люблю тебе. Дуже-дуже.
Я заснула, а в голові ще довго відлунювало: «Люблю. Люблю. Ти — мій найцінніший дар!.. У тебе є шанс. Є...»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як я стала велетнем , Вікторія Беше», після закриття браузера.