Читати книгу - "Мертва кров"

— Я давав йому читати рукопис, і він цього не зможе заперечити.

— Та не крав я у вас ніякої рими!

— Я в цьому не сумніваюся! — відповів Гумільов. — І тому я так поспішав на вашу дуель. Річ у тому, що ця рима існувала ще за багато років до вас, Олександре Сергійовичу. Я приніс видану у вісімнадцятому столітті книгу поетів-розкольників. І ось ця рима!

Він обережно дістав з широкої кишені книгу в шкіряній оправі, в яку був застромлений аркуш паперу. Відкривши книгу на потрібній сторінці, Гумільов показав присутнім рядки, де злощасна рима була підкреслена червоним олівцем.

Ярославлєв спалахнув від сорому і підійшов до Буревого:

— Борисе Миколайовичу, Бог — свідок, я не боюся стрілятися, але я був неправий. Прийміть мої вибачення!

— З приємністю!

III

У темній кімнаті біля величезного вікна на третьому поверсі стояла Вероніка і нетерпляче чекала на Венчеслава. З відведених на поїздку до міста двадцяти п’яти хвилин минуло вже дев’ятнадцять. Вероніка нервувала: адже, якщо Венчеслав затримається у місті довше цього часу, гості можуть помітити його відсутність. Казала ж вона, що краще сама поїде, але він не послухався.

Надворі було світло від снігу, і тому, незважаючи на пізній час, все було добре видно. Ліс, який починався по той бік дороги, добре захищав замок від вітрів і снігу. Кілька разів Вероніці здавалося, що з цього лісу хтось виходив на дорогу. Вона уважно вдивлялася, але усе ніяк не могла зрозуміти — чи то була людина, чи ведмідь. Адже ходили чутки, що в довколишніх лісах є ведмеді.

Нарешті засвітилися фари автомобіля, і Вероніка поглянула на годинник. У них лишалося ще хвилин зо три. Задоволена, вона накинула кожушок і швиденько спустилася сходами, у саду стала за деревом біля хвіртки і почекала, поки Венчеслав з молодою жінкою пройдуть повз неї. Потім швидко сіла в автомобіль, завела мотор і у світлі фар раптом знову побачила фігуру людини, яка швидко заховалася у тіні дерев. Вероніка заїхала у двір, а за кілька хвилин вона була вже у підземеллі і через отвір у стіні спостерігала за Венчеславом і молодою чорнокосою жінкою…

Вероніка увійшла до кімнати, щоб дати Венчеславові можливість піднятися нагору, до гостей, з кожним обмінятися кількома фразами і знову спуститися у підземелля. Все було розраховано так, що у випадку будь-якої несподіванки кожен з гостей, зайнятий своїми проблемами і дискусією, все ж міг би навіть під присягою підтвердити, що господар нікуди не виходив.

Вероніка дочекалася Венчеслава, який виніс з підземелля тіло своєї чергової жертви, а потім разом з матір’ю вони відтягли труп до кріпосної стіни, яка межувала з болотом. Тут стояв привезений з Німеччини деревосадильний комбайн фірми «Кюрбювайт і К». Місцевість біля північного боку стіни була болотиста, тож їм і порадили тут насадити дерев. Влітку це не робили через те, що було дуже мокро, тому й саджали взимку. Головним чином, ялини та сосни. Саме Вероніка, яка захоплювалася технікою, саджала ці дерева. Ями вона викопувала до трьох метрів у глибину, і на це у неї були вагомі причини. Вночі вона в кожну таку яму вертикально спускала тіло чергової жертви, а зверху саджала дерево.

Гості цей парк називали парком принцеси Вероніки. У ньому вже росло багато дерев. У теплиці знаходилися саджанці секвої, кедра, ялини, а у Венчеслава на стіні висів проект саду, розроблений спеціально для цього запрошеними англійцями.

Раптом Вероніка почула, як хтось тихо й обережно наближається. Вона різко повернулася і побачила молодого гусара. Це був Володя Морозов, який ходив навіть не до них, а до поета Святослава Александрійського, який роками жив у їхньому замку. У своїй останній книзі Святослав Кузьмич присвятив молодому гусарові дванадцять віршів, і Володя з цією книжкою не розлучався, як майже не розлучався і з самим Александрійським. Всі знали про їхнє кохання.

— Вероніко, це ви?! І ви тут, Крістіно Камількарівно? Боже, що ви тут робите такої пізньої години?

— Як я злякалася, Володю, — відповіла Вероніка з непідробним переляком на прекрасному обличчі, а потім кокетливо додала: — А ми ось планове дерево саджаємо…

Слово «планове» вона промовила іронічно, аби надати відтінок буденності тому, що вони з матір’ю роблять.

— А мені здалося, що хтось чужий ходить довкола, — сказав Морозов.

Вероніка, зауваживши на обличчі юнака якусь тривогу, злякалася: а може, він бачив, як ми тягли тіло? То, може, краще його вбити?

Юнак знову уважно подивився на хвіртку і сказав:

— Я бачив з вікна Святослава Кузьмича, як хтось вийшов з лісу і підійшов до стіни. Я згадав, що тут хвіртка, і поспішив сюди. Щось недобре серце відчуває.

Вероніка згадала силует чоловіка, який вона також помітила у лісі.

— Я візьму смолоскип, підемо подивимося.

— Ні, я сам піду. Я не хочу, щоб вам щось загрожувало, — і Морозов рушив до хвіртки.

— Заждіть, — гукнула Вероніка, підбігаючи до нього. — Ви не відчиняли хвіртку?

— Та ні! Хіба вона була зачинена?

— Була, — відповіла Вероніка. — Я її сама зачинила. Ще вдень.

Хвіртку вона і справді зачинила на ключ, але вже пізно увечері, коли відганяла автомобіль у гараж. Хто ж міг відчинити її? А може, хтось стежить за Венчеславом? — страх підкотив їй під груди. Вона пошукала у кишені кожушка ключі і знову зачинила хвіртку.

Крістіна Камількарівна тремтіла. По її щоках текли сльози.

— Маман, що з вами?

— Я втомилася, я більше не можу. Я боюся, Вероніко…

Вероніка обійняла матір за плече, з іншого боку її підтримував Морозов. Вони рушили до замку. Вероніка, яка ніколи не любила своєї матері, відчувала, що та вже на межі нервового зриву, а отже, з нею треба щось вирішувати.

Вони зайшли у замок, де, як завжди вночі, вирувало інтелектуальне життя. Коли Крістіна Камількарівна пішла до своєї кімнати, Вероніка звернулася до Морозова:

— Володю, я хочу вийти і оглянути усе довкола замку. Ви не хочете зі мною за компанію? Я зараз переодягнуся і вийду…

За кілька хвилин вона повернулася. На ній були шкіряні брюки автомобіліста, такі ж чобітки, шкіряна куртка, великі шкіряні рукавиці і кепка. Вона була трохи схожа на хлопчика і у очах Морозова з’явилося захоплення…

Вони вивели машину, і корнет сів за кермо. Об’їхали замок і зупинилися там, де вона бачила людський силует.

— Цей чоловік тут стояв, — сказав Морозов, підходячи до одного з дерев. Потім він взяв пальцями зі снігу попіл, розтер його