Читати книгу - "Ґудзик-2. Десять років по тому"

Вона помовчала, ковтнула з бокалу, поглянула на нас і додала з сумною посмішкою:

— Ось так воно починалося… Принаймні для мене в такій фіксації образів був найбільший сенс життя.

— Чому — був? — запитала Марина.

— Я сказала «був»? — посміхнулася до неї Єлизавета. — Певно, я обмовилась. Соромно шукати сенсу, коли тобі за сорок. Не поважаю дорослих дівчаток, котрі досі не визначились.

Я збентежився, що через її різкість Марина сприйме пасаж про дорослих дівчаток на свій рахунок. Адже сиділа навпроти, маючи приблизно той самий вираз обличчя, що і студенти на лекції. І це починало мене дещо дратувати: виснажена, зменшена розмірів на два, після років примусового відпочинку бозна-де і повної непевності в майбутньому, вона, ця Єлизавета Тенецька, не втратила ані краплі харизми.

— Я забув сказати, — поквапливо додав я. — Марина — спеціаліст-дефектолог, займається проблемою дислексії.

— Модна хвороба… — замислено промовила Ліза.

І узялася жваво розпитувати Марину про роботу.

Все йшло пречудово: вечір, вино, біла скатертина, чай з бергамотом, мила бесіда.

З якої я дізнався, що у Марини є Данило.

І не чоловік, через якого вона часто не могла лишитися в мене надовше — син.

І що він ходить на гурток «юних винахідників».

І розробляє — не більше не менше! — зрошувальну систему для країн Африки.

Одне слово, серйозний парубійко.

Я прокляв себе останніми словами. Це ж треба: зустрічатися (якщо можна так сказати) з жінкою більше року і жодного разу не поцікавитись, куди вона поспішає після того, як… як у нас тут все закінчується.

Здається, обидві жінки помітили мою розгубленість. Якоїсь миті я запитально і докірливо поглянув на Марину, мовляв, «ти не могла сказати раніше?» — і вона відповіла самими вустами — «навіщо тобі це знати?..».

Власне, я покликав Єлизавету на вечерю, щоб поговорити про інше. Хоча б закинути вудку щодо нашої з Дезмондом ідеї. Але запитати напряму не наважувався.

Мене несподівано випередила Марина.

— А ви б ще хотіли знімати? — просто запитала вона.

Єлизавета знизала плечима:

— Боюся, мої бажання не співпадають з інтересами тих, від кого це залежить. А працювати «у шухляду» — вже не той вік.

Вичерпна, як не мене, відповідь.

Я напружився і стрибнув з місця в воду:

— А якщо — співпадуть?

— Ти став таким великим начальником, Ден? — посміхнулася вона.

Пояснити ситуацію було вже справою техніки і красномовства.

І я розповів їй про можливості Дезмонда Уїтенберга. Вона слухала мовчки. І мовчала ще кілька хвилин після всього почутого.

Наважився додати:

— У будь-якому випадку, ми зможемо і офіційно вирушити в Штати на той термін, який нам буде потрібно, щоби…

— Я згодна! — швидко сказала Ліза, делікатно не давши мені закінчити фразу.

Власне, я б її і не закінчив: між мною і нею сиділа жінка з іншого життя, яка не мала до цієї історії жодного стосунку.

Я не хотів бентежити її…

Власне, це було все, що я хотів сьогодні почути від Єлизавети Тенецької. Мені не терпілося засісти за скайп і повідомити Дезмонду, що маємо її принципову згоду. А вже те, що я називав «Про що кіно?» будемо обговорювати всі разом, в процесі — але в жодному разі не тиснучи на неї.

Близько дев’ятої вона почала збиратися додому.

Я викликав таксі.

Мить незручності виникла, коли Марина залишилася допомогти мені прибрати зі столу.

У передпокої ми у чотири ока дивилися, як Ліза надягає курточку. У Марини в руці вже був рушник для прибирання. Ці хвилини у передпокої здалися мені страшенно незручними, якимись псевдо-родинними і накрили мене хвилею неправедності й сорому. Адже все було не так!

Ніби відчувши мій стан, Марина швидко розпрощалася і зникла в кухні, а я пішов провести Лізу до таксі, яке вже чекало внизу.

У ліфті я діловим тоном перепитав, коли би ми могли почати «мозковий штурм» майбутньої стрічки, чи має вона ідеї. Вона сказала — «звісно».

А вже сідаючи в таксі, обернулася і промовила:

— Все в порядку, Денисе. Не комплексуй. Ти нікому нічого не винен. Життя є життя. А ця жінка, Марина — надзвичайна. Шкода, що ти цього не помічаєш.

Я не знав, що відповісти.

Невизначено кивнув, зачинив дверцята. Посидів у дворі, спостерігаючи за вікнами…

Коли повернувся, Марина вже стояла на порозі, взуваючись.

Марина — розумниця: була поруч, коли треба, і вчасно зникала.

Більше того, стоячи біля ліфта, вона сказала майже те саме:

— Все в порядку. Вона чудова. Не комплексуй.

Я ледь не розреготався.

Здавалося світ складається з суцільної жіночої змови, суті якої я ніяк не міг збагнути.

Нью-Йорк, 2013

— Отже, бандо, я дізнався таке: цей ваш Джошуа Маклейн досить оригінальний типчик. Він — етнограф і спец по народному мистецтву східних слов’ян. Може, корені його — звідти. За це не поручусь.

— А адреса?

— Що?

— Ти дізнався, де він мешкає?

Ми з Єлизаветою з надією втупились у Дезмонда.

— Звідки я це можу знати? — знизав плечима той і ревно додав: — Навіщо вам це потрібно? Здається, у нас зовсім інші справи!

Так, у нас були зовсім інші справи…

Вчора, коли ми повернулися з Берлінгтону, на фестивалі Трайбека, відбувся показ «Німої крові» — нашого фільму.

І тепер, зібравшись у квартирі Деза в Мідтауні в центрі Манхеттена, ми відходили від вчорашнього хвилювання, майже стресу, котрий щедро втопили в неймовірній кількості пива, випитого у численних пабах Бронкса.

Перші кілька годин після перегляду Єлизавета перебувала в повній прострації і час від часу тихо стогнала на задньому сидінні шикарного авто, котре ми винайняли на всю ніч, щоб добряче остудити на нічних вулицях наші запалені мізки.

— Все не так… Все треба було робити не так… Все — гівно… — мов закляття весь час повторювала вона.

— Ну, хочеш, я потелефоную Боббі? — мов уві сні відгукувався Дез на кожний такий стогін.

— Хто такий Боббі? — вдесяте чи всоте мляво цікавився я.

І вдесяте (чи всоте), отримував відповідь:

— Де Ніро… Співзасновник фестивалю. Він скаже всю правду.

І поривався до свого мобільного, котрий я вихоплював з його тремтячих рук.

А потім все починалося знову: «Все не так… Все — гівно… — Я потелефоную Боббі… — Хто такий Боббі?.. — Де Ніро…».

Тепер, вранці, переживши вчорашній стрес від церемонії нагородження, ми сиділи на п’ятдесятому поверсі