Читати книгу - "Скрут"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ні, — Ігара знову почало трусити. — Ні, я не те хотів… Я зроблю. Заради Ілази я… хоч труп вам притягну… цієї Тіар.
— Труп мені не потрібен, — посміхнулася темрява. — Жива. Тільки жива. Живцем.
— Так, — Ігар аж засапався. — Я піду… Я просто зараз… Я швидко. Ви…
Він замовк. Нічне повітря, хвилину тому прохолодне, зробилося раптом липким, ніби смола, Ігар завис у ньому, як муха. У котре — як муха, подумав він гірко.
Ілаза переривчасто зітхнула. Ігар болісно ковтнув — і став навколішки, підняв обличчя до темряви у себе над головою:
— Не мучте її. Розв’яжіть… Ну будь-ласка!
Невловимий рух згустку темряви. Глухий зойк Ілази; Ігар почув, як людське тіло м’яко лягає на пріле листя йому до ніг. Огидний звук розірваного павутиння. Тиша.
Він обійняв її. Притиснувся щокою до мокрого, липкого обличчя:
— Я… Не бійся. Тільки не бійся. Умий обличчя, відразу полегшає. Адже я люблю тебе… Більше за життя… А життя велике. Довге… й щасливе. Ми будемо… Потерпи трішки. Гаразд? Зараз я розітру тебе… Все добре.
— Не залишай мене, — попросила вона ледь чутно. Він здригнувся:
— Я швидко… Дуже швидко. Я заберу тебе.
— Не вір… Він мене… висмокче. І тебе… й ту… жінку… Я не хочу… Ігаре…
Він відчув, як судома проходить по її тілі, скручує, загинає в баранячий ріг, мов її б’є правець. Він накрив її своїм тілом, намагаючись обійняти:
— Ілазо… Ілазо, не треба! Подивися на мене, я з тобою… Дівчинко…
І безформна тінь, яка була чорнішою за темряву, знову виявилася зовсім поряд. По той бік Ілазиного тіла. Ігар мимоволі сахнувся.
— Ні! — верескнула дівчина, але м’язи її відразу обм’якли. Ігар у сум’ятті відшукав її руку — пальці зробилися розслабленими й теплими.
— Ні до чого жалісливі сцени, — сказала темрява. — Заспокойся, вона спить.
Ілаза дихала глибоко й рівно. Ігар обережно провів долонею по її обличчі — вії були мокрими.
— З нею нічого не трапиться… Якщо, звичайно, ти виконаєш обіцянку. А тепер… ти слухатимеш. Дуже уважно; від цього залежить… ти зрозумів.
Зійшов місяць. Ігар слухав. Вітер важко погойдував поплутане гілля, бавився сірими жмутами павутиння — Ігарові здалося, що над головою у нього зітхають чиїсь сірі, роздерті на шмаття легені.
— …Повтори.
Він спробував зібрати докупи думки, які вперто розбігалися, уривки спогадів, серед яких безнадійно загубилися ті нові, поплутані знання, від яких залежало тепер Ілазине життя.
— Повтори, ну?
— Я не пам’ятаю, — зізнався він з жахом. — Я не можу… зараз…
У голові в нього котилася, гриміла та підстрибувала чавунна куля. Величезна важка куля боляче билася об кістки черепа, оберталася й гуркотіла — жодної думки, тільки тягар і біль. Я знову її погубив, подумав Ігар байдуже.
— Не рухайся.
До нього знову наблизилися ззаду, і вже розірвана сорочка тріснула ще раз. Він завмер, очікуючи болю — і біль прийшов. Начебто укус ґедзя.
Чавунна куля обернулася на мильну бульку та безгучно лопнула. Тягар ночі відступив — тепер це була просто ніч, ясна та зоряна, Ігар відчув запах трав, і поряд, на дні яру, безтурботно співала вода.
— Дякую, — промовив Ігар самими губами.
— Ти згадав?
— Так…
Він повільно повторював назви далеких і ближніх міст і містечок — уся провінція Ррок: велике місто Тур, шановане, як столиця… Прилегле містечко Требур, де споконвіку повнісінько пихатих аристократів. Устя, багатолюдний порт. Далекий Важниц, прибережна Рава… Дневер, що славиться ремеслами. Олок у передгір’ях, Ремет у верхів’ях… І нескінченна безліч сіл: Мокрий Ліс і Вузький Брід, Качка, Кішка, Річка… Дві Сосни, Три Граки, імена звірів і птахів, лісів і озер… І — обов’язково треба запам’ятати — Холмище. Холмище, далеке село…
Він повторював і перелічував прикмети й звички незнайомої жінки, яка десь там цієї ночі спить і не відає, що по її душу вже відіслано гінця. Та, що своїм життям викупить Ілазине.
— Добре, — із темряви знову долинув огидний теплий подих. — Тепер подивися на небо.
Ігар підняв голову. Половина небокраю, як і раніше, була схована сірим запиналом, зате інша, чиста, ясніла від зірок.
— Де зірка Хота, знаєш?
Ігар кивнув.
— Де?
Він підняв тремтячу руку й тицьнув пальцем у жовтаву, мерехтливу зірочку, що примостилася на кінчику довгої безлистої гілки. Отець Навчитель любив розповідати легенду про те, як миша потрапила на небо та заявила, що тепер…
— Зірка Хота опускається за обрій у середині осені. Часу тобі — поки зірка не зникне. Розповісти, що я вчиню з нею, з твоєю коханою дружиною? Що я зроблю з нею, якщо до того часу ти не повернешся разом із Тіар? Треба говорити чи ні?
Ілаза спала. Голова її лежала в Ігара на колінах.
— Пощадіть її, — попросив він хрипко. — Я повернусь, але… Вона ж якось повинна дожити. Їй буде холодно, голодно, страшно… А вона князівна й звикла…
— Не турбуйся, вона живучіша за тебе.
Ігар знову підняв очі. Зірки згасали, розчинялися в небесах, які вже світлішали; ще трохи — й згасне зірка Хота… А так хотілося подивитись на сонну Ілазу в ранковому світлі…
— …До речі, Ігаре…
Він ішов повільно, мимоволі очікуючи тенет, які падатимуть на голову. Коли його погукали, це змусило спіткнутися.
— Треба говорити, що буде, коли ти… Скажімо, повернешся з ватагою зарізяк? Що трапиться з Ілазою?
Ігар стис кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні.
Добре, що Ілаза спить і не чує цих слів.
Розділ другий
* * *
Обличчя в цієї баби ніколи не посміхалося. Але там, у залі, де було багато люду й був він, там це обличчя зберігало хоча б видимість доброзичливості; тут, у маленькій задушливій кімнатці, баба дивилась, як торговець-скнара:
— Скільки весен ти пам’ятаєш?
Дівчинка напружилася, намагаючись порахувати; відповіла невпевнено:
— Шість… Чи сім…
Очі в баби зробилися маленькими-маленькими й пірнули глибоко під лисі надбрівні дуги:
— Навіщо ти брешеш? З вигляду тобі не менше десяти…
Дівчинка розгубилася. Відчула, як звично пощипують вологі очі:
— Так… але… я пам’ятаю з них тільки сім…
Баба презирливо скривила темні тонкі губи:
— Ти не настільки мала, щоб не розуміти, про що тебе запитують!
Дівчинка стримала схлипування. Там, де вона жила раніше, про вік запитували інакше.
Подорож не принесла їй радості; розлука з родичами засмутила менше, ніж вона очікувала. Тут, у чужому домі, навіть час здавався чужим, неповоротким, повільним; він говорив щось про спокій і майбутнє щастя, але слова його проходили повз дівчинку, не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скрут», після закриття браузера.