Читати книгу - "Скрут"

Він мовчав.

— Чому ж ти повернувся? Так далеко втік… Справді далеко. Й повернувся… Навіщо?

Тепер зовсім темно. Так темно, що очей можна й зовсім не розплющувати. Краще замружитися — тоді, принаймні, не треба буде витріщатися, витріщатися, намагаючись розгледіти в цій суцільній чорноті бодай проблиск, бодай іскру.

Іскринку… Вогонь. Нічні тварини бояться вогню… Усі тварини бояться вогню, але той, що сидить у сірому павутинні, тварина незрозуміла й непередбачувана. Хто… Хто?! Павук, який плете павутиння на вовків і говорить… як по писаному. Як Отець Навчитель… Навіщо повернувся, дурню?! Що з того, коли тепер вони загинуть разом, а міг би…

Підборіддя його стягало підсохлою кров’ю. Там, за яром, він не втримався та вліпив собі ляпаса — виявляється, настільки сильно можна себе вдарити. Немилосердно. Без жалю.

— Хто вона тобі? Та, до кого ти повернувся?

Слух у Ігара загострився вдесятеро. Він чув її дихання; жодного звуку, жодного шелесту чи руху — тільки дихання, здавлене, начебто Ілаза намагалася втримати стогін.

Ігар підняв обличчя до непроникної темряви:

— Дружина. Вона дружина мені, ми поєдналися на Вівтарі… І той, хто зазіхнув на цей шлюб, проклятий буде.

Ні, павутиння є, навіть і тепер. Ледь помітний сірий кокон…

Він спіймав руку. Холодну й кволу, липку від ниток, дивно маленьку — він ніколи раніше не думав, що її рука така мала в порівнянні з його долонею… Аристократична. Дитяча. І не бажає відповідати на його потиск. Та й чи притомна Ілаза?!

Пальці в його руці здригнулися. Відчуває. Відповіла. Так кволо…

— Вона дружина мені, — сказав він придушено. — Ми належимо одне одному. І ми нікому не заподіяли зла!

Пальці Ілазині послабшали знову.

Темрява в нього над головою помовчала. Скреготнула смішком:

— Тепер ви належите мені… Вівтар не образиться. Вівтар навіть бажає, щоб доля у вас була… одна на двох. Кумедно лишень, що поки дівчинка зберігається тут, хлопчик ходить на прив’язі…

Ігар втиснувся обличчям у нерухому Ілазину долоню. Дотягтися б до її губів… Але від його руху павутиння напружилося, й дівчина судомно зітхнула. Так їй боляче. Він боїться завдати їй болю…

— Що ви з нами робитимете? — запитав він, дивуючись із власного байдужого голосу.

— Ти не здогадуєшся? — здивувалася темрява. — Мине кілька годин… Я дам вам напитися ще. Якомога більше води. Вам це зараз потрібно.

— Мене, — хрипко запропонував Ігар. — Мене.

— Обох.

— Ні…

Темрява посміхнулася:

— Так. Так… Вівтар схвалив би. Одне життя — смерть теж одна… Хочеш пити — напийся. Є час.

…Але ж утік був, відійшов уже так далеко!

Прокляте тіло так хоче вирватися й вижити. Отець Розбивач казав — тільки душа хоче вмирати. Тіло, якби його воля, ніколи не полізло б у петлю… Душа Ади, Ілазиної сестри, бажала провалитися всередину. Знищити себе… І тіло програло. Тіло гойдалося в спальні, не дістаючи босими ногами до…

А що з того, якби тепер вони з Ілазою і загинули разом?! Краще бути вічним удівцем, аніж умерти зараз, у вісімнадцять… Так нерозумно й так… огидно… Як муха…

А в мішку кресало. Якщо понишпорити в темряві… Підпалити все гніздо. Випалити…

Розвести вогонь. Але… Час. Цей, що в кронах, рухається зі швидкістю думки…

— Ігар — твоє ім’я?

Він раптом напружився. Темрява змінилася; тепер у ній відчувалося близьке, огидно близьке сусідство. Зовсім поряд… Так, що до обличчя торкається мерзенний, теплий подих. Святий Птаху… Як це буде? Очікування смерті гірше за вмирання, зараз він сам попросить швидше скінчити з ним… Але він не Ада. У ньому забагато життя. Отець Служитель сказав би — забагато тіла й замало душі. Надто багато тремтячого, вкритого потім, живого тіла…

— Я… мене так звуть. Я Ігар… Звільніть її. Розплутайте. Їй же погано… Вона не втече!!!

Ілаза мовчала.

— Якщо ви знаєте про Святого Птаха, — сказав Ігар пошепки, — якщо ви… але… я заклинаю ім’ям його: не мучте хоча б дівчину. В ім’я Птаха!

Він думав, що священне ім’я додасть йому сили. Він помилився — у цій чорній, неможливій темряві ім’я Птаха пролунало безглуздо, як дзенькіт скла.

Він замовк. Безживна рука Ілази й власне важке дихання. Все, що залишило йому життя.

— Сядь, — звеліла темрява.

Він не міг сісти, не випускаючи руки; залишати ж Ілазу не хотів.

— Ти хочеш, щоб вона жила?

У голосі темряви пролунало щось таке, що змусило Ігарове серце на мить зупинитися. Примара надії.

— Так, — прошепотів він ледь чутно. — Так. Так. Птахом присягаюся…

— Тихше. Вона житиме, якщо ти викупиш її.

— Собою?! — це було перше, що спало йому на думку.

— Ти й без того мій, — у голосі темряви почулася посмішка. — Ти нічого не вартий, на жаль… Але ти викупиш її іншою людиною. Жінкою.

Він облизав губи. Суцільна плівка підсохлої крові.

— Ти готовий умерти за свою дружину… Добре. Мені не потрібно, щоб ти вмирав. Ти підеш до людей… Ти знайдеш серед них жінку, справжнє ім’я котрої — Тіар. Запам’ятай гарненько — Ті-ар… Звичайно, вона може зватися й іншими іменами, але справжнє її ім’я — це. Їй близько тридцяти… Трохи менше. У неї темне волосся з мідним відтінком і карі з прозеленню очі. Шукай її в провінції Ррок. Знайди та приведи до мене… Це важко, я знаю. Ти обдуриш її або спокусиш, або притягнеш силоміць — мені байдуже. Можеш навіть повести її до Вівтаря… Однаково. Ти приведеш її до мене, і тоді, натомість, я віддам тобі твою… Ілазу. Ти згоден?

Запала мовчанка.

— А навіщо вона вам? — тихо, ледь чутно, зовсім недоречно запитала Ілаза. Святий Птаху, Ігар не впізнав її голосу. Чужий, хрипкий…

— Я згоден, — промовив він люто. — Я згоден на все. Відпустіть її.

— Спочатку ти приведеш мені ту жінку.

— Але… це ж…

Він труснув головою — і відразу закусив губу від болю. Біль потроху вщухав, пульсуючи в потилиці, у скронях… Про що… Тіар… Про що вони говорять, із ким вони домовляються… На що він мить тому погодився?..

— А якщо Тіар умерла?!

— Якщо вона вмерла — виходить, вам не пощастило, — холодно відгукнулася темрява.

Ігар схлипнув.

Думки в нього плуталися, він жодної не міг довести до кінця. Ціла купа міркувань, яку ще належить розплутати, розібрати, але зараз нема на це ні часу, ані сили. Залишити Ілазу?! Від самої думки про це його обсипало морозом, він відчув, як потріскує волосся, стаючи сторч. Ілаза… Врятувати. Можна. Ілаза.

Залишити її… тут?!

— У мене… прохання, — він проковтнув грудку. — Можна, піде Ілаза, а я залишуся?

— Погано, — відгукнулася темрява по нетривалій