Читати книгу - "Скрут"

— Ілазо, — прохрипів Ігар востаннє й затих.

Павутиння гойднулося; до Ігара наблизилися ззаду. Він шкірою відчув присутність за своєю спиною — і роззявив рота, проте крику не вийшло.

— Тихше. Тепер тихше. Не смикайся.

Все-таки марення. Не сам же він із собою говорить… Це не може бути голосом Святого Птаха… Він запитає в Ігара по смерті: чому зняв храмовий знак?!

Сорочка на його спині тріснула, вечірній вітер лизнув оголену шкіру.

— Не треба… — писнув він ледь чутно.

— Не напружуйся. Розслаб м’язи. Не бійся, розслаб.

Марення.

— Не тре…

Під лопатку йому встромилося жало — у всякому разі, він вирішив, що це жало, сіпнувся й завмер чекаючи смерті.

Смерть не настала. По тілі розливалася тепла, розслаблююча хвиля.

— Спокійно.

Ривок. Половина ниток, що стягували Ігара, з огидним тріском розійшлася, але він не відчував полегшення. Ноги теліпалися, мов панчохи з піском.

По тому небо з зірками, які розпливались, повернулося й лягло на бік. Ігар схопив ротом повітря; перед очима виявилася тверда земля, точніше, похила стіна яру, вкрита шубою з торішнього листя, що пахло травою і вологою.

— Спробуй підвестися, — промовив хтось у нього над головою.

Він слухняно спробував сісти, підняв праву руку, здивовано глянув на безживні білі пальці, усі в огидному жмутті павутиння — й, мов обпечений, підскочив та закрутив головою в пошуках Ілази.

Її світла сукня виднілася серед гілля. Обличчя Ігар не бачив, лише чув збите, натужне дихання.

Насилу проковтнув тягучу слину:

— Хто… тут… Хто?!

Шелест вітру в кронах. Нерухома Ілаза в павутинні; щось заважає. Щось манячить осторонь, нагорі, неможливо велике, безформне, що це, що…

Його знудило жовчю. Одна довга болісна судома, порожній шлунок вивертається, решту паралізовано жахом, навіть думки про Ілазу…

— Хто… говорить…

І знову по краєчку його зору ковзнула тінь — темніша за темне небо. Шлунок знову підстрибнув до горла — Ігар пережив довгу, марну блювотну потугу.

— Уставай, — м’яко, майже лагідно повторили в нього над головою. — Підводься. Ну?

Він не міг підвестися. Ноги затерпли до непритомності; він спробував розтерти стегна — м’язи відповіли судомою, та такою, що тепер він повалився на килим із опалого листя й засичав від болю.

— Зрозуміло, — сказали з темряви. — Лягай обличчям униз.

— Ти хто?!

Тінь гойднулася над самою Ігаровою головою, і від неї віяло таким нестримним жахом, що він упав ниць, затуливши руками голову.

Від першого ж дотику його почала бити пропасниця. Він стискав зуби, щоб не надкусити язика; торкалися до нього не руки, у всякому разі не людські руки; якісь хапалки, найбільше схожі на велетенські гнучкі клішні, спритно розминали його змертвілу плоть, а він лежав обличчям у торішньому гниллі та безгучно скімлив від болю й жаху.

— Розслабся. Тихше, тихше… Тепер устань.

Він скорився не відразу. Став рачки; ноги слухалися його, хоча й із натугою.

— Візьми баклагу… або що в тебе там. Напої дівчину.

Ілаза мовчала. Як міг швидко він дістався до застряглої серед коріння торби; від звичних рухів, які давно в’їлися в пальці, йому ледь попустило. Він витяг до половини наповнену — о щастя! — баклажку та незграбно пошкандибав до Ілази; сповита сірими нитками, вона висіла тепер над самою землею, так що Ігар, стоячи навшпиньки, міг дотягтися до її обличчя.

— Ілазо… Все буде добре… Пий…

Добре, що такі густі були сутінки. Добре, що вони не бачили одне одного; Ігар не хотів знати, який тепер вигляд у Ілази, й не хотів показувати їй своє спухле, вкрите борозенками сліз обличчя. Вона ковтнула й захекалася; потім пила довго, зі стогоном, Ігар із дивними ревнощами подумав раптом, що там, на Вівтарі, вона постогнувала схоже… Мабуть, так само, тільки тихіше… А зараз…

Баклажка спорожніла. Ігар облизнув криваву коросту на власних сухих губах:

— Ти — як?

Пауза. Ледь чутно:

— Дякую.

— Усе буде добре, — сказав він так ласкаво, як тільки міг. — Потерпи, гаразд?

Павутиння здригнулось — Ілаза захиталася, ніби важка гиря. Ігар відігнав неприємний спогад про висельників, які повільно погойдуються в петлях. Підняв голову; павутиння затуляло півнеба, і в надрах його Ігарові привидівся темний згусток. Ні, здалося… Тепер у іншому місці, нижче… тепер…

Він рвучко озирнувся. Безформна тінь вислизнула з-за спини за мить до його руху.

— Звільніть… — попросив він жалібно. — Хто б ви не були… Звільніть її…

Дивний дряпучий звук, схожий на тихе рипіння.

— Спокійно, спокійно… Напийся тепер сам.

Ігар перевернув баклажку — єдина крапля впала йому на черевик. Тихе рипіння повторилось, Ігар з жахом зрозумів, що це насправді сміх:

— Ну-ну… Дівчинка випила все, не залишила хлопчикові й ковточка… Чим же напоїти тебе? Можна її кров’ю?

Ігар злякався так, що довелося судомно стиснути коліна:

— Ні, ні… Не треба…

Тінь ковзнула в нього над головою, на мить заступила зірку.

— Гаразд… Іди-но до струмка… наповни баклажку. А потім ти повернешся. Йди.

…Дві ночі тому був Вівтар. Чи ж був?! Як сон… Як давній спогад. Начебто веслом по голові. Хлопчиська витягли рибину, вдарили веслом — і здивовані очі вилізли з орбіт, а чорні риб’ячі вуса сумно звисли…

Ігарові здавалося, що він втрачає пам’ять.

Він брів у темряві, раз у раз спотикаючись, падаючи та з’їжджаючи вниз на власному животі. Струмок дзюркотів дедалі голосніше; виходячи на галяви, де ще ледь-ледь світилося пригасле небо, він зупинявся, щоби безтямно втупитися в свою долоню. Згинав і розгинав пальці, пошепки просив себе: це я. Це моя рука, моя рука…

А потім він раптом забув про все. Струмок дзюркотів, струмок розливався, займав собою півсвіту; Ігар стояв над його гладінню, дививсь, як дробиться в ній світло зірок, а вони танцювали…

Ще далі його охопило щасливе заціпеніння. Вода стікала по губах, він уже й напився, та все лежав обличчям у струмку — бездумний і безвладний, він досяг ніби абсолютної досконалості, де немає місця бажанням чи іншій дріб’язковій метушні.

…А отямився на бігу. Нагору темним протилежним схилом, довгими й небачено потужними стрибками, як не бігав ніколи, ніби звір, котрий щойно перегриз мотузку…

Отець Розбивач навчав: вижити. Вижити будь-що-будь, молити Птаха про життя, дякувати Птахові за удачу… Жити. Жити!!!

Він біг, і незрозуміле шосте почуття допомагало йому обминати стовбури — інакше розбився б на корж. Тріскотів галуззям, неначе молодий вепр, ломився крізь кущі — поки побачив над головою рятівний протилежний край яру.

…І сказав Птах пташенятам своїм: кожен із вас породжений, щоби жити, й кожен має право жити. Дабат.

— …І