Читати книгу - "Скрут"

Сестра Ілази наклала на себе руки, бо напередодні завершився її болісно довгий роман із якимось зубожілим лицарем, вічним нареченим, якого її мати то приймала, то виганяла в нападі незрозумілого роздратування. Уже призначене весілля то переносилося, то скасовувалося, то призначалось наново; Ада закликала коханого на таємні побачення, а цілий сонм утримуваних у домі старих дівок болісно підглядав і підслуховував, і серед цих нещасних, що скніли в своєму дівоцтві, повнісінько було платних шпигунок. Єдиним другом бідної нареченої була її молодша сестра — вона ж і виявилася мимовільною винуватницею трагедії. Княгиня застала Ілазу за приязною розмовою з якимось гарненьким служником, роздратувалася; парубійка вигнали з двору батогами, та лють княгині на той час цілком вирвалася з-під контролю розуму, і в лиху годину з’явився Адин наречений, котрого й спіткала жахлива смерть від зграї лютих, зумисне нацькованих княгинею псів…

Ілаза не плакала. Ігарові не забракло нахабства вже за тієї першої зустрічі заприсягтися, що він вирве її із Замку й зробить своєю дружиною; в Ілази ж вистачило здорового глузду, щоб не поскаржитися матері на зухвалого послушника, а Отець Дізнавач був надто стурбований своєю місією, щоб звертати увагу на мрійливий вираз у Ігарових очах. Святий Птаху, він хотів стати гарним послушником, але вдача у нього…

Тіло болісно затерпло. Він не відчував власних ніг, а про існування рук лише зрідка нагадувало болісне поколювання; губи роздулися, мов мильні бульбашки. У ватяній тиші нескінченно довгого дня безтурботно дзюркотів струмок — його пісня була найгіршою з можливих тортур; потім до неї додалося басовите гудіння — над Ігаровим обличчям кружляла пара ґедзів, він раз у раз болісно смикався, але кровососи дедалі нахабніли. Води…

— Води… — тихенько прохрипіла Ілаза, й Ігар не впізнав її голосу. Невже й вона так само не відчуває тіла та намагається облизати губи липким язиком із тягучою слиною на ньому?!

Від каяття він знову ледь не заплакав. Клявся, що відверне всі лиха — яка ж ціна його клятвам?! Обіцяв бути їй опорою і захистом, а одурив наступного ж дня по весіллі, не вберіг, прирік на болісну смерть, тому що…

Він рвонувся дужче, й ґедзі здивовано відлетіли трішки далі, ніж досі. Скільки ще чекати?! Або Павук, або смерть від спраги… Уже й не важливо, що гірше…

— Ілазо, — озвався він, але не почув власного голосу. Спробував прочистити горло; ковтнув слину, якої вже не було. — Ілазо… Давай гратися, начебто ми на весіллі. Начебто столи накрито… Ти кого запросила?

Якийсь час було тихо, тільки вітер сухо шелестів листям.

— А… навіщо? — запитала Ілаза глухо.

Сонце низько, подумав Ігар. Незабаром і зовсім…

— Ілазо! Не мовчи. Скажи що-небудь.

Чи то зітхання, чи стогін.

— Ілазо… А чому… У княгині така… така яма на спині, начебто балка? Як від мотузки?

— Дурень.

— Ні, ти скажи!

— Вона не носить корсетів.

Ігар заплющив очі. Сто разів повторив про себе: «Корсет, корсет, корсет»… Слово втратило значення. Просто ланцюжок звуків.

— Ну то й що?

— Вона носить… Іншу білизну.

— Ну то й…

Ілаза схлипнула:

— Води. Я хочу води.

— Не плач, — попросив Ігар безпорадно.

І знову тиша. У дірах між гіллям висіла самотня хмарина, така само біленька й пухка, як учора. Один бік її здався Ігарові золотавим. Ледь-ледь.

Вечір наповзав із яру…

Він лише на мить заплющив очі — й побачив теля зі свіжим тавром на боці, червоним тавром, болісною раною; наступної миті небо в плетиві гілля виявилося вже не синім, а фіалковим, а листя на гілках зробилося чорним. Місце хмаринки посіла тьмяна, щойно народжена зірка.

Він злякався, миттю пригадав усе, наново відчув і сухий збуджений рот, і мертве затерпле тіло, й страх за Ілазу. Святий Птах не спуститься з неба, не порятує, як рятував давніх і праведних предків; він, Ігар, відступник, бо, довіряючись Вівтареві, зняв храмовий знак; він же базіка й зрадник, бо втяг Ілазу в…

Павутиння ледь здригнулося.

Не так здригнулось, як звичайно, коли намагалася поворухнутись Ілаза. Павутиння здригнулось інакше, по-новому, й від цього руху Ігарове серце підстрибнуло до самого горла.

— Ілазо… Люба…

Він почув її дихання, схоже на схлипування.

— Ілазо… Я… спав?

— Тихше. Будь ласка, мовчи.

— Мені здалося, що…

— Мовчи! — простогнала Ілаза. — Ти… відчуваєш…

Павутиння здригнулося знову — тепер цілком відчутно; Ігар ледь стримав зойк.

— Він тут, — майже спокійно сказала Ілаза. — Давно тут. Він чекає.

Удень Ігарові здавалося, що сили в нього висохли раз і назавжди — однак чергове тремтіння павутиння перетворило його на грудку з нервів і м’язів.

— Агов, ти! — вигукнув він, вигинаючись дугою. — Агов… Ти… хто тут, га?!

— Пере… стань, — голос Ілази нарешті відмовився їй коритись. — Ігаре… Я боюся… Я не… хочу… Я не хочу, не треба, ні!!!

Цієї миті Ігар погодився б умерти двічі. Не мало значення, як — аби тільки дали спокій Ілазі.

— Дай їй спокій! — закричав він, щосили намагаючись випручати затерплі руки. — Тварюка!!!

Це смішно, подумав наступної миті. Ніби вмовляти голодного вовка… Ах, як кричав той бідолашний вовк… Як кричав…

Тепер павутиння розмірно, через певні проміжки часу здригалось — і здригалось дедалі дужче. Ігар вивернув шию, наскільки це було можливо, намагаючись побачити Ілазу — а замість неї по краєчку його зору прослизнула темна, безформна тінь. Здалося?!

Він вдивлявся в темну плутанину гілля, поки очі не почали сльозитись. Здалося? Страх? Що це було?

Павутиння гойднулося. Хрипко скрикнула Ілаза; Ігар заборсався, мов справжня муха, так що джгути з павутинок поврізалися йому в шкіру:

— Ілазо! Не давайся! Говори зі мною! Я вмру за тебе! Говори! Нехай мене жере, я люблю тебе, більше за життя люблю! Не давайся!

Стогін.

Він закричав, як кричав минулої ночі вовк. Зірваного голосу вистачило ненадовго; звиваючись, до крові прокушуючи запечені губи, він хрипів, захлинався її ім’ям, і перед очима в нього металися в темряві вогненні іскринки — як тоді, на соломі, коли Отець Розбивач уперше поставив його на голову… Все дарма… Іла-азо…

— Тихше. Годі. Все. Тепер заспокойся і помовч.

Він марить. Це не голос Отця Розбивача — той говорив тонко, з металевим дзвоном, і дуже