Читати книгу - "Ненаписані романи"

… З режисером Кисельовим я познайомився влітку п’ятдесят сьомого в Кабулі, де працював перекладачем з пушту та з англійської на торгово-промисловому ярмарку.

Кисельов робив документальний фільм про цей ярмарок: престиж кінематографіста був тоді ще досить великий, він владно командував директорами павільйонів, перекладачами, гостями, організовуючи потрібні сцени: кілька разів я перекладав йому, коли він знімав епізоди з найповажнішими пуштунами.

Отоді я його й спитав: «То чому ж не йшла пара з рота товариша Сталіна?»

Минуло п’ятнадцять років, відколи він знімав легендарний парад, Сталін помер, прийшов час Хрущова, в країні настало нетривале потепління, люди почали помалу — зі страхом і недовірою — виживати з себе в’їдливий страх і звичну недовіру одне до одного.

Кисельов відповів мені не зразу: мулявся, поглядаючи на мене, ще зовсім молодого; потім раптом одчайдушно махнув рукою:

— Гаразд, розповім… Наркомкіно Большаков призначив мене відповідальним за зйомку параду на Красній площі… Честь велика… Зняли… У ту ж ніч проявили на Лиховому провулку… Кадри — чудові, але промова Сталіна на звукоплівку не записалася… Уявляєте?! Ні, ви собі цього уявити не можете… Це загибель не тільки всіх нас, усіх наших родичів та друзів, а й розгром кінохроніки: «злісний саботаж прихованих ворогів народу, що позбавили людство унікального документа…» Саме тоді я й почав сивіти, з тієї страшної хвилини, коли звукооператор, насилу ворушачи посинілими губами, сказав мені про це.

«Як таке могло статися? — спитав я його, прийшовши до тями. — Ти розумієш, що нас чекає? Ти розумієш, що ми — об’єктивно — ллємо воду на млин Гітлера?» — «Так, — відповів мій товариш майже пошепки. — Розумію… Але ж я не мав часу перевірити кабель, все робили в поспіху… Сніг… Мабуть, щось не спрацювало у з’єднувальних шнурах… Я за своїх хлопців ручаюсь головою, ти ж їх знаєш, більшовики, комсомольці…» — «Риков теж називав себе більшовиком, — відповів я йому, — а насправді виявився гестапівським шпигуном».

— Словом, — вів далі Кисельов, — я поїхав до голови комітету кінематографії Івана Григоровича Большакова. Той вислухав мене, зблід, походив по кабінету, потім, спинившись наді мною, спитав: «Які пропозиції? Хто винен у тому, що сталося?» — «Винен я. З мене й питайте. Пропозиція одна: сьогодні вночі поставити вигородку декорації в одному з кремлівських залів і зняти там товариша Сталіна». — «А як пояснити, що зйомку на Красній площі було зірвано?» — «Зйомку не зірвано. Кадри знято унікальні. Але через те що в нас не було часу заздалегідь підготуватися до роботи, один із з’єднувальних шнурів до мікрофона відійшов — сніг, все вкрилося льодом, — охорона без упину гнала наших людей до камери, далі від Мавзолею…»

Большаков знову походив по кабінету, потім зняв трубку «вертушки», набрав тризначний номер: «Товаришу Сталін, добрий вечір, турбує Большаков… Кінохроніка зняла чудовий фільм про парад на Красній площі… Однак через несподівані погодні умови звук вийшов неякісний. В інтересах кінематографа потрібно побудувати вигородку в Кремлі й зняти фрагмент промови у Грановитій палаті. Що? Вигородка — це частина Мавзолею, товаришу Сталін… Так… Саме так… На це піде тридцять хвилин, товаришу Сталін… Так, не більше… Добре… Вигородку ми побудуємо години за чотири… Сьогодні о третій? — Большаков подивився на мене розгублено: великий настінний годинник показував одинадцяту вечора; я рішуче кивнув, мовляв, встигнемо; нарком покашляв, потім протяжно відповів: — Краще б годині о п’ятій… Добре, товаришу Сталін, велике спасибі, о пів на п’яту знімальна група прибуде до Спаських воріт, будівельників і художників вишлють негайно…»

… Рівно о четвертій тридцять ранку двері Грановитої палати відчинилися і ввійшов Сталін. Мабуть, Большаков його вже попередив, Верховний був у тій самій солдатській шинелі, в якій виступав недавно: похмуро кивнувши знімальній групі, він піднявся на вигородку, збиту за ці години нашими художниками; я подав знак освітлювачам, вони включили юпітери; світло було сліпуче, несподіване; Сталін прикрив очі рукою, повільно вийняв з кишені текст виступу й почав говорити — в своїй неквапливій, оглядальній манері. Я дивився на нього зблизька, бачив, як він схуд, які важкі мішки в нього під очима, яке чітке ряботиння й сивина; обернувшись до операторів, я ледь помітно дав знак; вони зрозуміли, треба уникати крупних планів. Вождю це могло нз сподобатись, народ звик до зовсім іншого обличчя Верховного: широко випростані груди, чорні вуса, примружена у смішливість очей; а тут, у Грановитій палаті, на дерев’яному помості, що зображав Мавзолей, стояв згорблений, стомлений старик.

… І в цю коротку мить, коли я обернувся до операторів, мій колега, який відповідав за звукозапис, показав руками, що й зараз, у цьому величезному, порожньому залі, коли розмірено скрекотали камери і юпітери палили обличчя Сталіна, текст Верховного так само не йде на плівку… Вмить занудило в грудях, перекриття палати почало падати на мене, задуха здавила горло, і я раптом відчув свою нікчемну, мізерну малість. Навіщо було віддавати життя за те, щоб рватися вперед і нагору?! Жив би собі тихенько й непомітно! Помер би дома, біля рідних, не прирік би їх на грядущу муку й страхіття! Але ж саме в хвилину відчаю, в кризовій ситуації, рішення приходять миттю… Коли Сталін закінчив читати виступ, зняв кашкета, витер спітнілий лоб і неквапливо пішов до виходу з Грановитої палати, я оббіг Большакова, який супроводжував Верховного й сказав: «Товаришу Сталін, вам доведеться прочитати виступ ще раз…» Ніколи не забуду, як перелякався Большаков, він не міг приховати свого страху; ніколи не забуду й реакції Сталіна: «Це ж чому»? Він спитав мене, не підводячи очей, голосом, сповненим стомленої байдужості.. І я, дивлячись на Большакова, немов гіпнотизуючи його, благаючи не видавати моєї вимушеної брехні, відповів: «У кінематографі заведено робити дубль, товаришу Сталін». Верховний нарешті повільно підвів на мене свої очі; вони лише віддалік здавались усмішливими й батьківськими; коли я побачив їх зблизька — жовті, ворушкі, тривожні, — мені стало моторошно. Сталін поволі обернувся до Большакова; обличчя наркома стало мов виліплене — прочитувався кожен мускул; але він згідливо кивнув, хоч не проронив жодного слова. Поволі обернувшись, Сталін попрямував до вигородки, під гаряче світло юпітерів. Я підбіг до звукооператора, шепнув, щоб він Ще раз перевірив усі з’єднання, підійшов до мікрофона; постукав пальцем; звуковик обм’як у кріслі і щось схоже на усмішку торкнуло його безкровні губи — все гаразд, пішло! А в моїй голові промайнула шалена думка: «От якби попросити — «Товаришу Сталін, скажіть-но: раз-два-три, проба!» І я подумав: а він же виконав