Читати книгу - "Терпкість вишні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Процес розпочинається опівночі. Тоді, коли Травка наставляє свій улюблений російський мідний будильник. Годинник завбільшки з великий баняк, цокання якого нагадує відлуння кінських копит на мокрому асфальті, а дзвінок годен розбудити минулорічний труп. Але не Травку — тому для підсилення ефекту він умощує будильник на великій тарелі. Близько восьмої розлягається приголомшливий подзвін. Розлягається й триває кількадесят секунд, доки Травка розплющить одне око. Тоді він вимикає дзвінок і наставляє будильник на восьму десять, а потім почергово: на восьму двадцять, сорок, п’ятдесят — і так аж до одинадцятої. Тоді Травка зривається з жахом, що знову проспав ранкові пари.
* * *
— То як буде з Марією?
— Гаразд, — погодилися дівчата, — але розкажи нам щось про неї. Яка вона є і взагалі.
— Вона феєрична, — запалився Травка. — До того ж ніякої приземленості. І грала в кіно, я вам казав?
— А кого? — зацікавилася Мілена.
— Провінційну злодійку, що цупить столові прибори в супермаркеті.
— Його десь показували?
— Ні, то був фільм-інструкція для великих магазинів і гуртовень, але Марія вважає, що нові ролі посиплються на неї, як конфеті. Тому вона дуже вимоглива стосовно пропозицій. Нещодавно відмовилася знятися в попсовому кліпі для телебачення.
— Вибаглива, — визначила Вікторія.
— І дуже вразлива, — додав Травка.
— Сподіваюся, їй не заважатиме моя лампа, — озвалася Мілька, тестуючи на згині долоні колір нового тонального крему.
— Ти й далі спиш під лампою? — здивувався Травка. — Я думав, що це була тимчасова реакція на понурі стіни у Квятковської. Але щоб тут? При тих світлих стінах і Вікторії, котра спить поряд?
— Я світила б лампу, навіть якби мешкала на Сонці і спала в одному ліжку з п’ятьма охоронцями.
— Мрії, — усміхнувся Травка. — Але рахунки, мабуть, приходять чималі.
— Мілена не дозволяє мені на них дивитися. Вона платить за все сама, — поскаржилася Вікі. — Уперлася рогом і край.
— А чого б це я мала когось обтяжувати? Досить, що світло разить її у вічі.
— А ти не пробувала хоч раз його вимкнути? — запитав Травка.
— Хлопче, я так боюся темряви, що коли вмиваюся, то перш заплющую одне око й намилюю половину обличчя, споліскую і тільки тоді беруся до другої половини.
— Додай іще, що перед сном ти заглядаєш за шафу і попід стіл, щоб упевнитися, що там немає вампірів.
— Ну власне. Не згадуючи вже про те, що я від десяти років ховаю перед сном шию, зап’ястки й щиколотки.
— Навіщо?
— Щоб із мене не виссали кров.
— Наче її не можна виссати з пальця чи щоки, — кинула Вікторія.
— Ти зверталася з цим до спеціаліста? — поцікавився Травка.
— Ти маєш на увазі психолога? Ну. Він сказав, що страх перед вампірами — це наслідок надто ранніх контактів із фільмами класу С чи D.
— А як він пояснив примус засвітити лампу?
— Страхом перед знищенням. Коли темно і я себе не бачу, то починаю боятися, що зникну.
— А він сказав, звідки це в тебе взялося? — запитала я.
— Він має кілька теорій. Найбільше мені подобається те, що мій страх є реакцією на зміни. Бо перед тим я мешкала в провінції, оточена любов’ю й увагою родини. У нашому містечку всі були між собою знайомі і знали одне про одного все. Коли людина проходила головною вулицею, то зустрічала мінімум п’ятнадцять знайомих і вислуховувала зо тридцять чуток. А тут раптом переїзд до великого чужого міста.
— Цікаво, що було б, якби ти переїхала до Мехіко-Сіті, — припустив Травка.
— Я волію про це не знати. В кожному разі зміна оточення була величезним стресом: я раптом відчула себе анонімною. Як зернятко серед байдужого океану інших зерняток. А я звикла до уважних поглядів. Я потребую їх, бо інакше зразу відчуваю порожнечу і впадаю в паніку.
— Чому?
— Починаю думати, що якщо ніхто на мене не дивиться, то мене, напевно, немає. І виникає страх. Звідси моя зміна образу на такий, що притягає погляди. Принаймні так вважає психолог.
— Цікава теорія, — визнала Вікторія.
— Авжеж, але я й надалі не знаю, що робити, аби не вмикати тієї клятої лампи.
За день до Андрія
Сьогодні ми познайомилися з Марією. Я щойно завершила замітати, коли вона ввійшла в товаристві Травки, обвішаного її ручним багажем, наче вікторіанська ялинка.
— Марія, знак Скорпіона в домі Терезів, — мовила вона, простягаючи на привітання білу аристократичну долоню, обважену величезними мідними перснями. Я зразу згадала Квятковську.
Ми представилися, як завжди за таких ситуацій перепрошуючи за страшенний гармидер. Є шанс, що новоприбула подумає, що зазвичай тут буває чистіше.
— Ми не встигли поприбирати, — тлумачила їй Мілька. — Якось важко останнім часом зібратися.
— Це зрозуміло, просто ви за природою не є прибиральницями, — просвітила нас Марія. — Я завжди пояснювала це тітці, коли вона чіплялася до мене через бардак у кімнаті. Але до неї такі аргументи не доходять. Що ж, так буває при великій різниці у рівнях, — зітхнула вона, а потім повернулася до болісної прози життя: — Де я можу покласти свої речі?
— В отому кутку, біля пічки, — показала Мілька. — А тут маєш вішалку. А щодо ліжка, то ти можеш спати разом із нами на столі або…
— Ліжко буде ввечері, — перебив її Травка. — Мої друзяки саме торгуються з хазяїном. Чувак уже спустив ціну з двох пляшок горілки до трьох «чорнила».
— З латунною рамою? — допитувалася Марія.
— Все згідно з побажанням.
Мені здалося, що він зараз уклониться, як якийсь там англійський лакей. Аж шкода було дивитися.
— Чи можу я десь тут сісти? — Марія розглянулася по кімнаті. Травка миттю побіг по крісло, швидко протер його рукавом свого светра й підставив їй під самісінький ніс, щоб не висловлюватися більш прикро.
— Дякую, Томеку.
О Боже! Травка має нормальне ім’я!
— Я ще буду тобі потрібний?
— Ні, можеш повертатися до себе, — ласкаво дозволила Марія.
Він вийшов, покірливий і зворушений. А ми відчули, що весь тягар служіння Марії тепер лягає на нас.
— Приємно тут у вас, — в її устах це забриніло на диво зневажливо, — тільки замало чогось, чогось… що надало б тим стінам артистичного лоску. Я мушу у вільний час тим заопікуватись.
— А що ти хочеш зробити? — зацікавилася Вікторія.
— Намалюю якусь абстракцію. Отут, на тому фрагменті стіни. Щось помаранчеве, з великою краплиною індиґо.
— Ти вмієш малювати? — пожвавилася Мілька. — Супер, бо я не потямлю навіть кульку з пластиліну рівно зліпити.
— Вмію, колись я хотіла бути великою художницею, — сказала Марія. — І, може, ще буду. Вагаюся, що вибрати.
— А який ти маєш вибір?
— Акторство, драматургія чи поезія… Ще не знаю. Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Терпкість вишні», після закриття браузера.