Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Терпкість вишні 📚 - Українською

Читати книгу - "Терпкість вишні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Терпкість вишні" автора Ізабелла Сова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 57
Перейти на сторінку:
тільки шукаю.

— А вже щось пишеш? — допитувалася Вікторія.

— Ну… ще ні, — прояснила з легким нетерпінням Марія, — бо ще не вирішила, що саме хочу писати.

— А коли вирішиш, то сядеш і напишеш? — діставала її Вікторія.

— Так.

— А що ти нам намалюєш на тій стіні?

— Щось, що вирине з мого нутра. Щось дуже енергетичне, таке, що ламає заяложені схеми. Це буде твір настрою.

— Ми вже не можемо дочекатися, — сказала Мілька. — Правда, дівчата?

— Ну, — запевнили ми Марію. У цьому було трохи замало ентузіазму, але що вдієш, така пора року.

Упродовж кількох наступних хвилин ми сиділи в ніяковій тиші, яку нарешті обірвала Марія:

— Вікторіє, а звідки ти приїхала? Бо в тебе якийсь специфічний акцент.

— Тепер це звучить нормально. Послухала б ти мене два роки тому, — сказала Вікторія без тіні знічення і продемонструвала взірець своїх колишніх здібностей: — Бо я ме-е-е-е-шкала неподалік східного кордо-о-о-о-ну.

— Фантастично, — захопилася Марія. — Класно отак мешкати на межі двох світів.

— Я не знаю, чи це класно. Просто нас закинула туди доля, то ми й мешкали. А мама й надалі мешкає.

— А як там по той бік?

— Не знаю, я ніколи там не була.

— Ти мешкаєш за кілька кілометрів від кордону й ніколи не була по той бік? — здивувалася Марія — і не тільки вона.

— А навіщо? Що там такого іншого? Небо таке саме, повітря й трава теж…

— Але люди інші.

— Не дуже. Повільні, трохи загальмовані й багато п’ють. Як і наші селяни.

— Але в крамницях інші товари… — не здавалася Марія.

— Може, в маленьких вони й відрізняються, — втрутилася Мілена. — Але у великих скрізь таке саме барахло. Я поверталася влітку з Угорщини й заходила дорогою в кілька гіпермаркетів, аби купити щось попити. Кажу вам, дівчата, там навіть продукти на полицях розкладені так само, як у нас. А всередині та ж сама бідося, що скрізь. Смердючі дезодоранти, одноразові китайські трусики, гумові булки й барвисті пачки ядучих пральних порошків. І не відчуєш, що побував за кордоном.

— Бо Угорщина — це ніякий не закордон, — пирхнула Марія. — Шкода марнувати літо на такі мандрівки.

— Кожен хотів би поїхати на Тенеріфе, — дошкульно сказала Мілька.

— Та ти що, — присадила її Марія. — На Тенеріфе тепер їздить скінчене бидло. Тому він став такий банальний. Якби я вже мусила вибирати, то хіба Лаос чи Філіппіни.

— А я Сибір, — зітхнула Вікторія. — Отак, щоб посидіти собі влітку над Байкалом. Подивитись у воду, побалакати з тамтешнім людом, а вранці напитися хлібного квасу.

Запала тиша, бо кожна з нас на хвилину поринула у власні марення. Але ми швидко виринули на поверхню. Першою спам’яталася Мілька.

— Якщо наразі немає шансів кудись поїхати, то я мушу вдовольнитися солярієм.

— І часто ти ходиш? — зацікавилася Марія.

— Три рази на тиждень, іноді чотири.

— А ці накладні нігті?

— Хвилинна забаганка. Я не врахувала, що вони так ускладнюють рухи.

— У тебе доволі… цікавий стиль.

— Кічуватий, не біймося цього слова, — з усміхом сказала Мілька.

— А чому саме такий?

— Бо мені так подобається, — відрізала Мілена. — Колись, іще в ліцеї, я була правильною дівчинкою. Елегантність і скромність, рівномірно розподілені на ста шістдесяти п’яти сантиметрах моєї персони. Після третього класу я поїхала в мовний табір. А там самі навіжені снобки. На кожного дивилися зверхньо. Всі, окрім них, були приземлені та обмежені. Якогось дня ми вибралися на спільну прогулянку. Усі дівчата а-ля Одрі Хепберн. Светрики-близнята, спіднички до колін, хустинки на шиї, гульки й окуляри. Все за грубі гроші. Під пахвою амбітний том. І серед них я: светрик-близнюк, спідничка до колін, гулька й окуляри.

— І під пахвою амбітний том, — завершила Вікторія.

— Ні, дезодорант «Шанель № 19». Тож сунемо. Минули таку жахливу скульптуру з епохи соцреалізму: кольоровий пластиковий метелик. Усі дівчата з огидою відвернули голівки. «Яке страхіття! Який несмак! Хто це тут поставив?» Ми обурювалися поганим смаком автора. Пішли далі. Книгарня. На вітрині альбом Блейка. Дві найбільші снобки зарепетували: «Ох, дивися, Блейк!» «Блейк, це несамовито. Я конче мушу його мати. Я просто закохана в Блейка». Бо в тому колі не випадало захоплюватися Моне. Це надто легко. Найліпше, якщо заводив якийсь романтик чи хтось сучасний, тільки не Варгол, бо Варгола кожен недоумок знає. Була з нами тоді така класна дівчина. Справжня оригіналка, Анеля. Подивилася на нас і каже: «Знаєте що? Ви жалюгідні». Й пішла собі. На прощання кинула: «Один любить Блейка, а інший метеликів». І тоді я збагнула, що належу до тих інших. Тих, що від метеликів. Але ще довго поневірялася в мундирі снобки. Склала випускні іспити, вступила до універу і на вакаціях познайомилася з Маркусом. Але це вже інша історія.

Початок грудня

Сьогодні я вперше повернулася додому дуже пізно, бо відразу по опівночі (як Попелюшка). Мама ще тинялася по вітальні, згрібаючи плахти журналів, задрапіровані на бильцях фотелів. А тато вже вкотре читав автобіографію славетного нейрохірурга професорки Мануелі Дендритової. Заходити навшпиньки чи проповзати під килимом не мало сенсу.

— Знаю, знаю і перепрошую, але ж сьогодні Андрія… а крім того, — шукала я властиві слова, — окрім того… я ж не можу весь час відбиватися від групи. Мушу врешті почати інтегруватися. Мамо, ну скажи щось!

— Я тільки тут прибираю, — озвалася мама, показуючи на стоси газет і журналів.

— Я розумію твої потреби, Вишеславо, — сказав тато, відриваючи погляд від біографії Мануелі. — Контакти з групою дуже цінні…

— Ну бачиш… — зраділа я.

— Але не опівночі, — зазначив він. — Бо які важливі теми можна порушувати опівночі?

— А хіба завжди треба порушувати важливі теми? — втрутилася мама.

— Мені прикро, Кристино, — звернувся до неї тато, — що ти саботуєш мої нотації. Бо ти ж знаєш, який ризик тягне за собою переказування дитині суперечливої інформації?

— Знаю, ти написав про це магістерську працю, чотири статті та один порадник, — перелічила мама.

— Тому я буду вдячний, якщо ти підтримаєш мене в дискусії замість брати під сумнів мої аргументи.

— О’кей, — мама пристала на татову вказівку. — Тоді слухай, Вишне. Ти прийшла запізно, ми хвилювалися, наступного разу просто зателефонуй і попередь. Тепер уже добре?

І вийшла, доки тато встиг запротестувати. Якусь мить він сидів нерухомо, замислюючись над добором слів. Він завжди так робить. Урешті сказав:

— Оскільки ми всі надто зворохоблені, я хотів би відкласти нашу розмову на вихідні. Що ти скажеш про суботній ранок?

* * *

Що я могла сказати? Виховні розмови — це в нас удома поважна справа. Не можна відкараскатися банальною зустріччю з подругами чи головним

1 ... 10 11 12 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Терпкість вишні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Терпкість вишні"