Читати книгу - "Армагед-дом"

А особливо угиналися дівчата. Їхні пояснення звучали як музика: три-чотири роки після мриги можна вважати вирваними з життя. Після пологів, кажуть, жінка втрачає половину інтелекту, виходить, хто народить двох — і зовсім втратить розум. А там — пелюшки та горщики, щонайменше три роки мине, перш ніж обох немовлят можна буде віддати до ясел. Що залишиться в голові після такої перерви? Які рівняння?!

Лідка всміхалась і кивала. Ну просто-таки гімн життю! Усі дівчата вірять, що переживуть апокаліпсис, усі вони збираються жити ПОТІМ і народжувати цих, як їх, дітей…

Дівчата переконували одна одну. Надто гаряче. З надмірним запалом. Ніби намагаючись притлумити власну злочинну невпевненість.

Дев’яте червня…

У двісті п’ятій, Лідка знала точно, давно ніхто не навчається. Сяк-так ходять на уроки, грають під столами в карти, закладаються «доводити» учителів. Учителі, як можуть, мстяться. Свєтка каже, що їхній класний журнал останнім часом просто червоний від двійок. Що нікого не здивуєш синцем від учительської лінійки. А найбільших шибайголів фізруки ловлять і духопелять у зачиненій тренерській…

На уроках товкмачили про «основу знань», «міцний фундамент», про «доросле життя», яке настане в наступному циклі. Ліцеїсти зітхали й перезиралися. Ну, хлопчаки — нехай. Хлопці можуть відразу після ліцею десь навчатися й десь працювати. Он Рисюк, наприклад, уже отримав студентський квиток…

Хоч багато хто на його місці остерігся б. Хоч би через забобони. Тому що мешканці загиблих міст також складали плани на майбутнє. Та й при звичайнісінькому апокаліпсисі завжди знаходяться невдахи, яким так і не вдається дістатися Воріт…

Лідка зітхнула.

— Що, тяжко? — тихо спитав Андрій Ігорович.

Вона мовчки кивнула.

— Розумію, — сказав Зарудний після паузи. — Перший апокаліпсис — завжди важко. Утім, другий не легший, повір. За дітей боятися навіть страшніше.

Лідка мигцем глянула на Славка. Відразу ж відвела погляд. Раніше їй чомусь не спадало на думку, що за цього лобуряку можна боятися. І що її батьки бояться за неї, за Яну, за Тимура…

— Щось ти сумна сьогодні, Лідо. Славку, неси коробку, зіграємо кілька партій на виліт.

З усіх забав депутат Зарудний чомусь віддавав перевагу настільному хокею. Траєкторії пластмасових хокеїстів справді нагадували рухи живих людей із ключками; Лідка швидко навчилася давати раду важелям і у Славка вигравала в трьох випадках із п’яти, от тільки грати зі Славком було нецікаво. Під час гри Зарудний-молодший не промовляв чітких звуків, а тільки сопів азартно та ще горлав — радісно чи ображено, залежно від обставин. Славко, хоч і був старшим від Лідки на два роки, здавався їй у такі хвилини справжнім дитям, як ті, що водили коло на екрані відика…

Неймовірно, як таке немовля примудрилося влаштувати ту сцену в Музеї. Іще трошки — і Лідка могла б змагатися з найсміливішими дівчатами з двісті п’ятої: ті, виявляється, приколювали до коміра булавки з кільцями. Наявність булавки значила «я жінка», і перший «бублик» обов’язково червоний. Кількість інших кілець визначалася кількістю подальших кавалерів, причому, кажуть, не одну «модницю» били її ж товаришки за брехню та перебільшення…

Думати про все це, дивлячись на те, як грає Славко, тим більше на Славка, який грає з батьком, було якнайменше дико. Тато прийшов з роботи й ганяє з сином пластмасову шайбу. І який ще син — дитина дитиною… До чого тут звичаї двісті п’ятої школи?!

Ось такою оманливою буває зовнішність.

Лідка зітхнула.

Андрій Ігорович грав, що називається, однією лівою. Шайба літала з кутка в куток — але у Зарудного-старшого вистачало часу й на неквапливу розмову:

— Що ще чути, Лідо? Брат уже одужав?

Тимур кашляв тиждень тому. Це й хворобою не назвеш. А депутат Зарудний пам’ятає…

— Дякую, все гаразд, — сказала вона механічно. І несподівано для себе додала: — А як справи у вас у парламенті?

А чому б, власне, й не спитати. Питають же люди одне одного, як справи на роботі, вдома, у школі…

Здається, Андрій Ігорович усе-таки здивувався. І пропустив шайбу. Славко радісно зарепетував.

— Та справи як звичайно, — повільно сказав Зарудний-старший. — Якщо тобі цікаво, можу дати підшивку «Парламентських вісників». Там звіти практично без купюр…

Лідка опустилася на теплий іще стілець, і це чуже тепло примусило її здригнутися й відразу ж пропустити гол.

— Вилетіла, — сказала вона винувато.

Славко не засмутився:

— Тату, давай знову!

— Зачекай, — депутат Зарудний жестом зупинив Ліду, яка вставала з-за столу. — Славо, будь другом, принеси з кухні чаю, ну і там іще пиріжки якісь, спитай у мами…

Славко зморщив носа, але заперечувати не став. Закрив за собою двері; у Зарудних була така велика квартира, що Лідка досі не знала, де тут розташована кухня.

Андрій Ігорович сів на Славкове місце. Пальцем погладив шолом жовтого пластмасового воротаря:

— Зіграймо, Лідо?

Вона кивнула. Чогось пересохло в горлі. Вона знала, що, повернувшись додому, почне по-всякому згадувати спливання саме цих секунд — Славко на кухні… А вони з депутатом сидять за метр одне від одного й зосереджено крутять ручки.

— Важко бути найменшою?

Лідка підвела голову. Її зелений хокеїст розмахнувся по шайбі, але так і не вдарив.

— Я випадково народилась, — вона знала, що ЙОМУ можна сказати. — Мама хотіла… ну, перервати. Тому що дітородний період уже майже кінчився… Яна і Тимур, вони разом народились… і після цього мама, ну, не вагітніла. І думала, що все… А потім вона… ну, коротше, двоє лікарів сказали, що можна народжувати, а троє — що не можна.

— Яка молодець твоя мама, — сказав Андрій Ігорович.

— Правда? Ви не жартуєте?

— Хіба такими речами жартують?! Вона з чистим сумлінням могла б не ризикувати, тим більше що двоє дітей у неї вже було.

Лідка схилила голову.

— Ти знаєш, Лідо, — депутат зітхнув, — коли я був таким, як ти… тобто я, звісно, був старшим, коли стався мій перший апокаліпсис… тобі оце скільки?

— Виповнилося шістнадцять…

Зарудний усміхнувся:

— До апокаліпсису ще підростеш. Сподіваюся, він усе-таки буде не завтра.

— Не завтра? — вихопилось у Лідки.

— Ні, — депутат похитав головою. — Іще є час.

— А… — вона затнулась. — Ви точно знаєте?

— Ні, — Зарудний усміхнувся. — Знаю, для тебе це болюча тема… Передбачення, прогнози, пророцтва. Це для всіх тепер болюча тема… Але я відійшов від теми. Я був у старшій групі, мій перший апокаліпсис застав мене майже у двадцять років. Я був дорослішим, звісно. Але я, уяви собі, зовсім не розумів своїх батьків. Вони здавалися мені нудними, дріб’язковими, боязкими, без причини знервованими…

Лідка почервоніла. Мимоволі. Як помідор.

— Я зовсім не…

Депутат усміхнувся, і вона зрозуміла, що промовилась.