Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Тепер, роздивляючись із колючих заростів ожини Любину хатину, Лисий усе те згадував і намагався знайти в пам’яті щось таке, що дозволило б усі ці факти або відкинути як не варті уваги, або вибудувати бодай якесь пояснення, що трималося б купи. Не вдавалося.

Він не вперше бачив Любину хату з цієї точки. Власне, в селі нічого не було такого, чого б він не бачив. І всередині хати колись був — ще за життя Любиної бабусі. Але тепер дивився іншими очима. Не сказати б, що йому це подобалося — бути вивідником, однак…

Невелике обійстя досить занедбане. Город заріс відцвілими будяками, височенною кропивою й пузатою коноплею. Тільки під самою хатою — з південного боку, куди виходять два віконця, серед бур’янів стриміли білоголові стріли цибулі й часнику. З того ж боку, приставлена до невеликих дверцят горища, стояла груба драбина. І що здалося Лисому особливо прикметним, від драбини до лісу вела ледь помітна стежинка, якою, без сумніву, користувалася тільки одна людина, що знала цей шлях, як свої п’ять пальців. Лисий цієї стежки й не помітив би, якби не шукав. Більше того, іншим разом він би й сам не пішов цією стежиною. Бо якщо стояти біля драбини, то варто було б вибрати якийсь інший шлях, адже стежина впиралася в густий кропивний ліс. І тільки підійшовши до нього, можна було помітити, що кропива стоїть не суцільною стіною, що через неї в’ється прохід.

Виходить, Люба цей шлях навмисне заплутала. Навмисне хотіла, щоб ніхто про цей прохід не знав. Адже навіть стоячи біля драбини, навіть помітивши щось на зразок стежини, ніхто б і не подумав, що це шлях до лісу.

За спиною Лисого щось зашурхотіло в траві, і він від несподіванки здригнувся. Але нічого небезпечного — просто греблася в землі чорна курка.

Перше побачення

Сірі й чорні чайки ширяли над водою, стрімко падали в хвилі й знову злітали вгору, проковтнувши здобич. На протилежному боці ріки стелилися луки. Там походжала пара лелек. Лелі нечасто доводилося спостерігати, як вони полюють. Рухи їхні були вповільнені й сповнені владної гідності. Стоячи на одній нозі, вони пильно стежили за тим, що відбувається у воді під ними, потім стрімко опускали довгого дзьоба у воду, тоді задирали голову й ковтали жабу чи що там вони знаходили. Детальніше роздивитися було важко — все ж таки річка досить широка.

Плесом миготіли сонячні зайчики. Часом набігав легенький вітерець і ковтав їх десятками, поребривши поверхню води. Але щойно він заспокоювався, зайчики знову займали водний простір.

Одне пожирає іншого. Одне пожирає іншого. Закон життя. Леля розуміла це, але все її єство проти цього закону повставало. Вона не могла змиритися…

Щось стиха хлюпнуло біля самого берега. Дівчинка підвела очі й побачила над водою голову чарівної жінки з довгим мокрим волоссям. Леля знала, якою отруйною є вода в річці, але ця жінка світилася чистотою і здоров’ям. Серед наземних людей таке дуже рідко можна побачити.

Її темно-зелені очі дивилися привітно, хоча й дещо насмішкувато.

— Як погода? — весело спитала русалка.

Леля розсміялася. Вона так давно мріяла про цю мить, шлях до неї був такий тяжкий і небезпечний, що буденність русалчиного запитання здалася їй неймовірно смішною.

Схоже, саму русалку Лелин сміх здивував іще більше, бо вона якось швидко глянула, звівши брови, а потім зненацька зникла під водою.

Сміх замерз у Лелі на вустах. Чого вона найменше хотіла, то це образити русалку. Спливали хвилини, а підводна жінка не поверталася. Лелю охопив розпач. Невже ж така дрібничка могла все зіпсувати!? Все зруйнувати! Вона мимоволі озирнулася туди, де ховався Василько. Але його не було видно — мабуть, добре сховався. Коли ж Леля знову повернула голову до води, над її поверхнею вона побачила вже дві жіночі голови, тільки в іншому місці — трохи нижче за течією. Коли вони з’явилися? Чи встигли помітити, куди Леля дивилась? Адже якщо русалки здогадаються, що вона не сама, розмови може не відбутися. Тобто змарнованою виявиться ще одна можливість!

— То чим же тебе так погода насмішила? — спитала її друга, стріпнувши волоссям і розсипавши навколо дрібненькі кульки води.

— Не погода, — Леля усміхнулась у відповідь на їхню привітність. — Просто запитання про погоду… Ну, мені здалося, що воно було якесь… Ми ж іще не знайомі.

Тепер уже засміялися русалки.

— То давай познайомимося. Мене звуть Русалка, — сказала перша.

— А мене — Русалка, — додала друга.

Тепер, коли вони назвались однаковим іменем (та й не іменем зовсім: те, що вони русалки, Лелі й так було відомо), вона здивовано помітила, що вже не певна, котра з них з’явилася першою. Дівчинка придивилася пильніше. Ні, обличчя були дуже різні, тільки от… Вони ніби мінялись обличчями. Ніби одне перетікало в друге, і знову…

Раптом Леля згадала розповіді жінок із їхньої вьоски. Точніше, одну тільки розповідь: жінки казали, що якось до них випірнуло відразу двоє русалок, і вони тоді вирішили з ними не розмовляти, бо відчули, що русалки дужчі. Тоді, два чи три роки тому, Леля ще більше здивувалася. Тепер, згадавши, вона зрозуміла, про що говорили жінки. Але було вже пізно.

Вона не встигала стежити за зміною облич. Вона й не могла встежити за цим перетіканням, русалки мінялися то очима, то губами, то волоссям, це був якийсь невловимий, химерний танок; вони були такі гарні, їхня краса притягувала, Леля відчула непереборний потяг взяти участь у цій грі. Русалки кликали її до себе, й це було так прекрасно, так почесно — саме вони й саме її бажали прийняти до свого гурту, поділитися з нею своєю красою, своїми вміннями, своїми талантами й життями. Вона звелася на ноги й повільно рушила до води, злегка ослизаючись на грузькому піску і все ж таки не втрачаючи рівноваги.

Забудькувата лікарка

Ця зустріч накоїла лиха. Різко обернувшись на звук, Лисий мало не втрапив обличчям у високу кропиву. Він мимоволі сахнувся назад, але нога вгрузла в плетиво трави. Видивляючись, що діється на Любиному городі, хлопець і не помітив, що назаплітав ногами справжнє сильце. Воно не було таким уже міцним, проте достатнім, аби він втратив рівновагу й повалився в кущ ожини. Численні голки пройшлися по обличчю й руках. Хлопець мимоволі скрикнув. Одне слово, галасу наробив більше, ніж вимагалося для того, щоб Люба почула й вийшла з хати.

І