Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

А Люба вже наближалася до заростів ожини. І коли їй лишалося зробити три-чотири кроки, Лисий, подряпаний, але щасливий, вийшов назустріч, тримаючи в руках чорну курку.

— Любо, це не твоя курка тут заплуталася в ожині?

Побачивши його, дівчина спершу скептично посміхнулася, та після цих слів, перевівши погляд на птаха, повелася зовсім несподівано й незрозуміло. Спершу вона наче хотіла кинутися до Лисого, щоб відібрати курку. Потім завмерла й розпливлася в радісній усмішці. Потім пригасила цю усмішку, хоча й не до кінця. Все це тривало якихось дві секунди. Ці настрої змінювалися так швидко, що хлопець не встигав їх осмислювати — тільки фіксував, як один переходив в інший.

— Як це мило, Лесику, що ти її визволив! — защебетала Люба, беручи птаха з його рук. — Аж сам геть обдряпався. Дякую тобі.

— Не варто. Бувай здорова, — відповів Лисий, роздратований тим, що вона назвала його Лесиком. Пояснити цього він не міг, але відчував, що йому приємно, коли так називають його Леля й діти, і страшенно дратівливо чути це ім’я від Люби. Може, тому що в неї виходило нещиро?

— Та чого тобі знову через ожину дертися? — Люба була солодка, мов мед. — Іди через подвір’я. Так же ближче!

— А й то.

Лисий пройшов через її город, вони разом обійшли хату до дверей, і там Люба лишилась, а він, іще раз попрощавшись, рушив до центру села.

І тільки тоді, коли вже майже дійшов до криниці, хлопець раптово зупинився, вражений несподіваною думкою. Це знову міг бути простий збіг обставин і настроїв. Міг бути. Але чи був? Надто вже ненормальним видалося йому те, що Люба не запропонувала йому чимось помастити подряпини. Завжди і всім, навіть якщо не було особливої потреби чи бажання, Люба пропонувала лікування. За будь-яких обставин. Лисий на ці пропозиції ніколи не приставав, якщо не було зовсім зле. Йому завжди здавалося, що вона пропонує нещиро. Хоча після смерті її бабусі Люба була єдиною людиною в селі, яка справді вміла лікувати чимало хвороб. А тут…

Щось її так ощасливило, щось їй принесло таку втіху, що вона забула запропонувати допомогу. Більше того, вона навіть не поцікавилася, що він робив біля її городу — в такому місці, яке нікуди не веде, крім її оселі. Чим же він її так порадував? Тим, що знайшов курку? Майнула думка про чорне куряче пір’я на зрізаній вершині дуба. Про це пір’я згадував Івась. До чого тут це? Лисий знову й знову внутрішнім зором передивлявся події цієї зустрічі й не міг зрозуміти.

Біля криниці сиділа на траві мала Марічка і, як завжди, плела берестяний кошик. Побачивши Лисого, вона сховала свою роботу за спину й винувато усміхнулася хлопцеві.

— Ти не застудишся? — спитав він.

— Ні, земля тепла. А де ти так подряпався?

— За селом, у кущ упав. Сильно?

— Сильно. А Леля ще не прийшла?

— Ще не прийшла. Думаю, їй іще рано.

— А чого вона так далеко пішла? До річки ж недалеко.

— Річка довга, — Лисий не знав, що відповідати, бо й сам не розумів до ладу Лелину логіку. — Вона вважає, що краще йти далі — вниз по ріці.

— А ти?

— А я думаю, що їй видніше. Це ж її ідея.

— І я так думаю, — зраділа Марічка.

Лисий рушив далі, дивуючись, чому вона сховала від нього кошика. Про ці кошики й так усім відомо. Неясно тільки, навіщо вона їх плете.

Хлопець розсердився на себе: зовсім став підозрілий. Вже й Марічка заслужила. Може, вона просто соромиться. Дівчата завжди чогось соромляться. Інші дівчата, не Леля.

Хоч би з ними все було гаразд!

Хто боїться Глини

Хоч би видно було добре, а то ж… Василько бачив Лелю, бачив, що вона щось малює на піску, але що саме, розібрати з такої відстані не міг. Вона витирала рукою один малюнок і починала інший, і так тривало, аж поки перед нею випірнула русалка. Побачивши її, Леля розсміялась, а русалка зникла. Потім дівчинка кинула розпачливий погляд туди, де ховався Василько, і він відчув, що її відчаю не поділяє. Навпаки, зрадів, що знайомство зірвалося. Він уже хотів вийти з-за кущів, коли побачив голови одразу двох русалок, що з’явилися нижче за течією. Схоже, вони про щось із Лелею розмовляли, однак жодного слова він не міг розібрати — тільки дівчинка щось сказала їм, а потім зовсім нічого не стало чутно. І це при тому, що він добре чув плескіт легеньких хвиль. Глина ледь чутно гарчав і щосили намагався вирватися з хлопчикових рук. Василько ледве стримував його, намагаючись водночас не відвести арбалета від цілі. Втім, відстань була невелика. Якби виникла потреба, він би не схибив.

Хвилі шурхотіли по піску голосніше й голосніше. Василько дивувався, чому Леля, так тяжко діставшись до цих русалок і нарешті зустрівши їх, нічого їм не каже й ні про що їх не питає. А може, так і треба, подумав хлопчик. Може, для першої зустрічі слова й не потрібні.

Та й про що говорити, коли вони такі чарівні — не гірші від самої Лелі, і такі добрі й привітні, так ласкаво усміхаються йому. Він зрозумів, що все закінчилося добре й можна відпочити. Голова його почала хилитись, очі заплющувалися…

От і Леля вирішила закінчувати зустріч. Вона повільно підвелась, але рушила не нагору, а вниз, до води. Щось тут було не так. Уже майже заснувши, Василько раптом захвилювався. Він спробував підняти арбалет і зрозумів, що це йому не під силу.

— Лелю, стій! — крикнув він, але відчув, що крику не вийшло.

Треба було протерти очі, так йому здавалося, тоді він прокинеться. Він уже розумів, що його заморочили, як і Лелю. Однак заморочили так сильно, що подолати, подужати цієї напасті він не міг. Заморочили, то й заморочили. Це ж так приємно!.. Василько випустив із рук арбалет і ошийник собаки й почав терти очі.

Це трохи допомогло. Він схопив зброю й навів на русалок.

Стріляти він не міг. Між ним і русалками стояла Леля. Точніше, не стояла, а рухалася до води — повільно й неухильно.

Відчувши, що Василько більше не тримає його за ошийник, Глина зірвався з місця і з голосним гавкотом кинувся до поваленої сосни.

Він