Читати книгу - "Щоденник страченої"

А решта — не моя справа.

18 серпня

Учора від дурного спинила думка, що тут топитися не слід: моя добра подруга не винна в моїй драмі, щоб потім невинну жінку тягали міліціями, а ще потім (все може бути) — посадили за таку ж тюремну огорожу, як онде бовваніє попереду.

28 вересня 200... р.

Я так звиклася зі своїм болем, що іноді здається: болю взагалі не існує.

І я вся перетворилася у слух.

Будь-який рух, будь-який звук — а мені вчувається його машина.

Я вилітаю на балкон — білі вітрильники випраної сусідкою білизни лопотять між дворових дерев, а мені здається, що вони сміються з мене. І з незнаною для себе злістю хочу шматувати їх, дерти, валяти в пилюці.

На балконі з гуркотом падає відро — і я падаю поруч у шезлонг; і сиджу годинами, поки вечірні комарі не починають нахабніти так, що я мушу рухатися.

Влітаю в кімнату і падаю на ліжко.

Це не ліжко — аеродром.

Я хочу когось вкусити.

Хочу затягнути на цей аеродром он отого бомжа, що визбирує під вікнами порожні пляшки.

Засуваю голову під подушку — але і звідти долинає шарудіння, шкряботіння, шепіт.

Я не пам'ятаю, як заснула.

10 квітня 200... р.

В молодості я готувалася до любові, як галицькі дівчатка готуються до першого причастя.

Щоразу, коли в мене до когось нерівно билося серце, я віддавалася першому пориву, думаючи: ось воно. Та минав день-другий — і я розуміла: це іще не вона, не та, найголовніша, любов.

Нехтувала нею безжалісно, а коли й жорстоко. Той ростом не вдався, цей носить лише білі шкарпетки, той — ходить без носовичка, цей — без фантазії.

А воно ж прийшла не любов — а накрило торнадо. Тоді, коли й не сподівалася.

Хоча... ніхто все одно не зрозумів би мене, що таке несподівано потрапити під стихію. Мало хто знає на власній шкірі дію торнадо. Будь-яку стихію ми воліємо спостерігати в сусіда чи з телевізора.

Споглядання стихії в телевізорі — не до рахунку. Судити про щось, базуючись лише на спогляданні, — все одно, що займатися сексом крізь колготки, любить казати мій сусід.

Четвер

...але чому? Чому?

День після неділі

...колись він сказав, що чоловік влаштований так, що після всього він встає, обтрушує коліна — і «адью», будь здорова, чорноброва, — і без спогадів.

Мовляв, за це й сердитися не слід. Така природа чоловіча.

Ах, як жаль, що я не повія. Мабуть, повії також після всього обтрушують спідниці — і адью, спорожнілий чоловіче!

8 жовтня 200...

Сьогодні я попросилася в інший кабінет. Наша начальниця звела на мене сердиті очі: «Може, тобі взагалі окремі апартаменти виділити?!»

А до кінця дня я вже розкладала своє причандалля в сусідній кімнаті.

Мені соромно про це навіть думати, але вся справа в новому нашому співробітникові — із чорним, як смола, волоссям, такими ж очима й неодмінно барвистою краваткою.

Петро — циган. А я з підліткового віку не терплю циганів.

Дивно, але давня неприязнь до цього веселого балаганного племені озвалася в мені тільки тиждень тому, коли в нас появився новий співробітник. І він був схожий на іншого, кого мені колись давно... наворожила циганка.

Добре пам'ятаю, ми гуртом поверталися зі школи додому. І зненацька з-під арки вигулькнула юрба циганів, точніше, то були чотири циганки у цвітастих спідницях з пов'язаними круг стану такими ж цвітастими хустками, а між ними — чоловік-циган. Старша циганка вхопила мене за лікоть, зітнула чорними очима всю волю, а тоді витягнула до себе ліву долоню:

— Заміж вийдеш о третій ранку, — глянула не на мене — кудись у саму безодню, а тоді відвела до чоловіка: — За отакого красивого, як він.

Коли б не наш новий співробітник, я б і не згадала про той давній і вже забутий випадок. А сьогодні в мені піднялася буря, та що там буря — цунамі, бо я раптом зрозуміла причину моєї колишньої тривалої недуги, яка забирала тонни нервів моїх батьків упродовж багатьох років.

Недуга не мала жодних ознак недуги важкої чи недуги взагалі: просто одної ночі я прокинулася о третій годині після півночі. Була вся пітна, перелякана. Єдине, на що спромігся мій задеревілий язик, то це на шепіт: «Мамо...».

Відтоді щоночі, впродовж довгих десяти років я прокидалася рівно о третій ранку. Ніщо не мало значення: чи лягла я сита, чи голодна, радісна, чи втомлена, здорова чи хвора: але щоночі о третій, по тому, як я раптово скидалася й сідала на ліжко, по мені можна було звіряти час, як за Гринвічем.

Виснажені щонічною пригодою й доведені стресом майже до відчаю мої батьки вдавалися тоді до всіх можливих і неможливих кроків: бабуся ходила по ворожках, мама — по лікарях, тато цілими ночами тримав уві¬мкнутою настільну лампу чи увімкнутим магнітофон із записами заколисуючих мелодій — а я, ніби навмисне, рівно о третій ранку скидалася, мов рибка, сідала на ліжкові, підібгавши по-турецьки ноги, хвилин п'ятнадцять мовчки дивилася перед себе, а тоді, зітхнувши, вкладалася спати знову.

ЩО ТРАПИЛОСЯ 1 ТРАВНЯ ц.р.

...І тільки тоді я зрозуміла, що мені кришка, гаплик, кранти, the end, фініш, ґата, фертик і фініта одночасно.

Кінець.

Я стояла посеред дороги під нещадно палючим для цієї пори сонцем, як мара: з вишмаганим вітром волоссям, розпачливо розвівши руки, ніби намагалася обняти весь простір, заповнений невловимим чоловіком, який ще секунду тому махав мені легковажною своєю долонею з прочиненого вікна авто. Та лиш невидиме повітря цідилося крізь напружені пальці, так, нібито беззвучно насміхалося над моїм теперішнім безсиллям.

Збоку я, мабуть, мала всі ознаки непідсудної людини, хіба що тільки не билася головою об асфальт. А машина щойно цілованого мною чоловіка повільно зникала з очей, кліпаючи більмами круглих білих фар, — і в якусь, може, останню хвилину здорового глузду, я зрозуміла, що відтепер бігтиму чи повзтиму до нього а хоч би на полюс, аж поки не притисну до себе і не скажу: «Я хочу тебе цілувати...»

О, цього чоловіка я цілувала б рік безперестанку.

А може, два.

Чи все життя.

Чи тільки тоді, коли хотіла б.

Не знаю.

Поки що я цілувала його