Читати книгу - "Щоденник страченої"

14 серпня

Я занадилася сторожувати дачу ціле літо. Коли дивлюся, як на очах міняються довколишні барви, мені легшає. Перші дні я могла незмигно диви тися на кожну окрему квітку годинами, аж до очамріння. Іноді навіть здавалося, що я вловлюю момент її росту. Але це була чергова омана.

Мені вдалося зафіксувати хіба що нічний ріст огірків. І я цьому втішилася так гостро, ніби натрапила на скарб. Удень я поміряла один симпатичний огірочок, із звичайних ниток зв'язала для нього сорочечку дещо завищеного розміру, одягнула зеленого карапузика, полила кущ літеплою водою — а вранці побачила, що сорочечка на виріст за ніч виявилася замалою.

На ранок я ходила по городу, мов причмелена. Мені здавалося, що я стала свідком росту дитини.

Я обмацала свій живіт. Він був майже запалий.

Я знала, що він не спроможний зачати життя.

Бодай маленьке, як вирослий за ніч огірок.

І я почала шукати на дачі отруйних пігулок.

Ніде нічого — навіть анальгіну.

Тоді я перевернула догори дном комірчину з інструментами та інвентарем. Ну хоч би якісь залишки лаку чи фарби, чи бодай оліфи! Я готова була залити себе будь-якою гидотою, яка б спалила мої нутрощі, - і звільнила від самої себе.

Але ця безжалісна докторша забрала навіть оцет із кухні. Не піду ж я до сусідів просити отрути!

* * *

Я більше не можу дивитися на ці гидкі огірки жаб'ячого кольору й вигляду — і знати, що в моєму череві не може бути нічого живого!

Ні глисти, ні солітера.

Там — невидима й безіменна пустеля. Там руїни після атомного вибуху. Надмірне радіоактивне тло. Туди може втрапити хіба що огірок. І той зогниє від пустки.

15 серпня

Сьогодні я мало не вбила сусідку. Ця гадюка на двох ногах через паркан додивилася, як я вранці зривала огірки до сніданку. Дрібні, з мізинний палець, з пухирцями і непередаваним запахом свіжості, вони викликали в мене звірячий апетит і дивним чином погамували мовчазну лють роздражненої пантери. Щоранку я збирала повний поділ фартуха зеленої хрумкої смакоти, яка робила мене добрішою, а заодно — звільняла себе від необхідності готувати.

А сьогодні кобра в жовтих шортах просичала через огорожу:

— Що це ви, шановна, займаєтеся дітовбивством?! Хто ж зриває таку дрібноту? Не маєте терпіння дочекатися, поки вони стануть справжніми огірками, щоб на довше вистачило?

І, о, диво, мене прорвало! За багато безмовних днів я виголосила таку гнівну тираду, сила злості якої могла б змести бетонні дамби, не те що жовтозаду сусідку.

Але найдивнішим було те, що жодної секунди мене не мучило сумління. Жодної!

Якби ця підпарканна гадина знала, що вона зачепила, на які мозолі наступила, вона краще, мабуть, вдавилася б, аніж мала почути те, що я сказала в пориві благородного гніву.

16 серпня

Уже багато років мені постійно верзеться щось таке, пов'язане з вагітністю. Хоча тепер воно мучить дещо не так, як раніше. А було ж... Господи праведний...

Колись давно мало не щотижня я щільно зашторювала вікна, надувала гумову іграшкову кульку до найбільших розмірів, засувала її в напірник, обв'язувала напірник круг себе, вгорталася важким банним халатом — і ставала перед дзеркалом.

З дзеркала на мене дивилася щаслива жінка з великими сяючими очима й розчепіреними долонями прикривала виповнений живіт.

Жінка із дещо дурнуватою посмішкою, притаманною навіженим та ідіотам, довго вдивлялася в дзеркало, погладжуючи живіт, а потім повільно розверталася в профіль. Профіль живота мав добре помітний горбик — і її долоні опускалися з нього так повільно, як спускається, певно, скалолаз із прямовисної скелі. В такі хвилини я забувала про небезпечну для психіки гру, поринаючи в навіяні відчуття повного і безповоротного щастя.

По якімсь часі сідала перед телефоном, витягнувши вперед ноги, знімала трубку — і починала імітувати розмову з Ним, не перестаючи при цьому гладити округлений живіт. Я так старанно добирала пестливі слова для того, хто нібито слухав мене на іншому кінці трубки, так манірно намагалася кокетувати з ним, заохочуючи до подальшої розмови, що в якусь мить і справді починала говорити вголос, при тому не забираючи руки з живота.

Потім я відчувала велику втому і через те начебто відпрошувалася від розмови, вголос цмокаючи трубку й посилаючи повітряне «па-па» невидимому співрозмовникові.

А далі лягала на бік, клала перед ліжком дзеркало — й знову дивилася, дивилася. І за якийсь час починало здаватися, що мій круглий живіт пульсує, непокоїться в унісон зі мною. І небавом я вловлювала дискомфорт. Десь у моїх глибинах гніздився біль. Я його чула фізично. І тоді починала корчитися, звиватися, нібито від переймів. Я стогнала, схлипувала, затуляючи рот долонею, як під час уже нестерпного болю...

О, як мені хотілося в такі хвилини кричати, несамовитіти, лякаючи сусідів через стіни. Але я дужче зціплювала зуби, так ніби й справді тамувала біль, заганяючи його в безмовне горло.

...Щоразу після тривалих імітацій відчиняла вікно — і з полегкістю випускала вивільнену кульку на волю. Гумовий м'ячик, трішки побешкетувавши перед моїми очима, відлітав у небо, забавляючи зір кольоровими розписами, а далі зникав з очей у височині, надовго залишаючи в грудях відчуття трепету й солодкості. Так тривало доти, доки одного разу м'ячик не зачепився за балконне бильце і не луснув з такою силою, нібито десь поблизу розірвалася граната. І я зрозуміла, що навіть кулька, маленька пузата мертва кулька, мстить мені за колись умертвлене мною дитя...

Відтоді я більше ніколи не купувала надувних іграшок.

Але й незлюбила вагітних.

До цього я могла довго ходити назирці за жінкою з вивершеним животом — милуватися, як красиво й урочисто несе вона в собі крихітку життя.

Могла прийти в жіночу консультацію, сісти під кабінетом, де було найбільше жінок дородового періоду -вибрати якийсь один, найбільший, живіт і не спускати з нього очей, поки він не здригнеться під ударом ніжки чи ручки з середини. Тоді моментом я прикладала долоню до порожнього черева — і йшла блудити вулицями, як божевільна, дослуховуючись, чи не подасть якийсь знак і моє черево.

...А тепер я ненавиджу вагітних. Іноді стримую себе неймовірно й чимшвидше відводжу погляд від пузатих жінок, щоб зненацька не вдарити котрусь по його куполу.

Кожна із них носить моє дитя.

Я хотіла би його вкрасти у своє порожнє черево.

17 серпня

Сьогодні я знову згадала огіркову сорочечку, яка за ніч