Читати книгу - "Щоденник страченої"

«Це повинно відбутися 07.07.1977, — думала і я собі, стоячи посеред подвір'я із задертою до неба головою. — І я не маю права це пропустити».

Отож добру половину літа я спала на бабусиній веранді, боячись прокліпати кінець світу.

Не пригадую точно, що трапилося зі мною вчора, але ту ніч... ту ніч забути годі.

Це була така місячна й тиха ніч, що навіть крізь шибки вікон пробивалося безгоміння і світовий спокій. Місяць заливав веранду — і я нечутно встала з постелі, відімкнула двері й сіла на порозі. Тримала в руці годинник, раз-по-раз зиркаючи на циферблат, боячись проґавити північ, і намагалася запам'ятати все, що діялося навколо.

Вгомонилися цвіркуни.

Місяць човгав з гілки на гілку, як персик чи м'ячик.

Горіхове листя під місяцем відбивало якісь ірреальні тони срібла.

Гостро пахла матіола і кріп.

Мені було так гарно і так страшно, як буває лише в дитинстві чи в юності.

І все ж я ступила з веранди кілька кроків і зайшла у квітник, не піднімаючи догори довжезної нічної сорочки. Занурила голову в айстри, а потім крізь дрібні кучеряві їхні голівки дивилася в небо, ковзаючи очима по верхівках безшелесних горіхів. Холодна роса колола мої босі ноги. Сорочка липла до тіла. А я незрушно дивилася в небо: чомусь мені здавалося, що кінець світу повинен прийти звідти.

Та в небі, окрім густо розлитого срібного місячного молока, не було нічого. Стояла така тиша, що я чула, як капає роса на листя й шарудить їжачок під парканом.

Я тихенько засміялася, вмила лице росою, розтерла росу по стегнах і повернулася на веранду. Мало не до ранку дивилася крізь шибу на освітлену місяцем божественну — ніби картинну — красу, підозрюючи, що ніякого кінця світу в такій ідилії бути не може.

Але саме тієї ночі я поклала на підвіконня учнівський зошит, щоб записати все, що відбулося зі мною 07.07.1977.

Той зошит за частими сімейними переїздами загубився. Та мені здається, що епопея із щоденником почалася саме тоді — з липневої ночі, коли так і не відбувся кінець світу.

Отаке ось навіяло мені сьогоднішнє число — 7 липня.

25 липня

Я все іще на дачі. Я тут виходжу з депресії.

Я намагалася звести порахунки з життям — так мені допекла моя пристрасть.

Ця мара-переслідувачка.

Цей безжалісний кіллер із зброєю повільної і невидимої — як радіація — дії.

А моя багатолітня подруга, яка останнім часом намагається контролювати мене з більшою настирливістю, ніж контролюють батьки малолітню доньку, зненацька явилася до мене в квартиру саме тоді, коли я втрачала свідомість від жмені нозепаму, запитого двохсотграмовим гранчаком коньяку... Та що згадувати.

Вона й привезла мене до себе на дачу.

Спочатку дала доброго ляпаса по безтямному п'яному обличчю, засунула, як лантух, у машину, й погнала через усе місто на червоне світло; на дачі влила в мене літрів зо п'ять марганцівки і ще якоїсь гидоти й потягнула за ріг будинку; уклала на розкладачку — й почалися мої муки христові. Клізма. Два пальці в рот. Марганцівка. Клізма.

Подруга так робила зі мною не знаю скільки разів — аж здавалося, очі вилітають з орбіт. Згодом по черзі вилила на мене кілька відер холодної й гарячої води, а по всьому вклала спати на першому поверсі. На ранок я знайшла подругу на сусідньому дивані, одягнуту, з червоними очима після безсонної ночі і з підпертою руками головою.

Вона не відходила від мене три дні. А далі влаштувала прощальну вечірку, забрала всі ключі, залишила повен холодильник провізії, решту — показала в городі. І щезла із сім'єю десь у гори. Прощаючись, майже сміялася: «Вважай, я сто доларів за охорону дачі зекономила».

Вона не обмовилася й словом про мою дурну витівку з таблетками й алкоголем. Але, сідаючи в машину, подивилася довгим і виразним поглядом.

Ось так я стала господаркою невеликої, але дуже функціональної дачки.

На те вона цілий доктор наук, подруга, що добре знає мою виняткову відповідальність за чуже майно.

Отже, я не зможу покинути маленького дерев'яного палацу навіть, коли б хотіла.

Сусіди тут навчені бути не надокучливими.

Побут влаштовано чудово.

Так що виходь, невдала самогубице, з депресії, як із води. Благо, вода поруч: п'ятдесят метрів до Дніпра, п'ятдесят — до озера.

1 серпня

Кілька днів броджу між недобудованими палацами уздовж самого Дніпра й не розумію, навіщо люди барикадуються за життя?

У цього ось господаря явно проблема з головою. Бо це не дача — в'язниця, зусібіч, і навіть від ріки, обгороджена високим глухим бетоном. У триповерховій споруді — лише три маленькі віконечка, схожі на тюремні, крізь які подають їжу.

А вчора сусідка сказала, що господар будинку працює начальником тюрми.

Все — приїхали.

Які дивні ці люди з грошима. Спочатку зводять прижиттєві бастилії і барикади. Потім споруджують кам'яниці з могил, кладуть багатотонні нагрудні пам'ятники, прикривають мощі кам'яною вагою, нібито хтось витягуватиме їх звідти. А задля чого?

Всі свої переваги людина може доводити за життя.

Хто що може довести з-під землі?

Ось двоногі мисливці — полювальники — здоганяльники — переслідувачі переймають людину щоденно, посекундно, погодинно. Людина людину бере в смертельну облогу своїх пристрастей, амбіцій, бажань. І хто, якими грошима заплатить за цей марафон, за щоденне випробування серця на розрив? Ніякий Київстар зі своєю посекундною оплатою не здожене.

Нащо я про це думаю? Мені байдуже, чому так роблять інші. Хай роблять, як хочуть.

Може, вони барикадуються саме від пристрасті, яка норовить заповзти в кожну щілину й пору? А може, бороняться від байдужості, що в'їлася у кров, як зараза?

Недаремно ж у цього начальника тюрми огорожа — без жодної щілини. Може, йому комфортно саме так. Ми ж не знаємо. Ми нічого не знаємо одне про одного. У нас перевернуті уявлення про людей і про себе, як на чорно-білому негативі. Ніхто нікого не любить, не жаліє. Ніхто нікому не співчуває. Камінні люди оточують одне одного, й не здогадуються, що вони — цвинтарні монументи.

Можливо, тому я так люблю цвинтарну тишу? Цвинтарні квіти?

Але там також ретуш. Втікання від правди. Вульгарне повернення в молодість. Хіба оті фотографії з макіяжем далекої молодості, якими обліплені пам'ятники померлих мало не в столітньому віці, не є підтвердженням того, що навіть по смерті людина хоче заблокувати себе молодою? Хіба це не є доказом марнославства, тієї