Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

— Господи Боже, — розсердився Ванєк. — Ох і натру ж я пики тим взводним. Хіба ж я винен, що кожен ледащо взводний робить, що йому заманеться, і не надсилає відомостей про кількість людей у взводі. Не з пальця ж мені їх висмоктувати? Ось які порядки в нашій роті. Таке може статися тільки в одинадцятій маршовій. Я передчував це, я так і знав. Ані хвилини не сумнівався, що у нас непорядки. Одного дня в кухні бракує чотири порції, другого — знову-таки три зайві. Хоча б ці гультяї принаймні дали мені знати, хто лежить у лазареті. Ще минулого місяця в списках у мене значився Нікодем, і лише при виплаті грошей я довідався, що той Нікодем задер ноги ще в Будейовіцах у лазареті від скоротечних сухот. А для нього реґулярно відпускалося постачання. Ми навіть для нього одержали уніформу, але бозна-куди вона поділася. А потім ще пан надпоручник каже мені, нібито я мул. Він сам не вміє як слід доглядати за порядком у своїй роті.

Фельдфебель Ванєк схвильовано ходив по вагону.

— Якби я був командиром роти, у мене всі ходили б як по нитці. Я б усе точно знав про кожного солдата. Взводні мусили б мене двічі на день інформувати про кількість людей. Та ба, коли наші старшини ні до чого не здатні. І гірший за усіх взводний Зіка. Все йому смішки та жарти. Я його, скажімо, повідомляю, що Коларжіка з його роти відкомандировано до обозу, а він знову другого дня подає мені ту ж саму кількість людей, немовби Коларжік і далі вилежувався собі в його взводі. І таке повторюється день у день, а потім я ще й мул… Такими манерами, пане надпоручнику, не здобудете друзів. Ротний фельдфебель це вам не якийсь єфрейтор, яким кожний може підтерти собі…

Балоун, який прислухався, роззявивши рота, вимовив замість Ванєка те вишукане слівце, яке той мав сказати, бажаючи, мабуть, тим самим також втрутитися в розмову.

— А ви до цього рила не пхайте, — розлютився рахунковий фельдфебель.

— Слухай, Балоуне, — згадав Швейк, — пан оберлейтенант наказав тобі, як тільки приїдемо до Пешта, принести йому у вагон якусь булочку і печінковий паштет, схований у станіолі насподі надпоручникової валізи.

Велетень Балоун одразу ж знітився, розпачливо опустив свої довгі, як у шимпанзе, руки, зігнув хребет і в такій позі сидів досить довго.

— Немає його вже, — сказав він тихим розпачливим голосом, дивлячись на брудну підлогу вагона.

— Немає, — повторив він уривчасто, — я думав… я його перед від’їздом розгорнув, я його понюхав… чи він не зіпсувався. Я його покуштував, — вигукнув він з таким щирим розпачем, що всім усе стало ясно.

— Ви його зжерли разом зі станіолем, — сказав фельдфебель Ванєк і зупинився перед Балоуном дуже вдоволений: йому вже не потрібно було доводити, що лише він мул, як казав надпоручник. Адже ясно, що причина коливання кількісного складу «X» має свої глибші корені в інших мулах. Тепер розмова, на превелике задоволення Ванєка, точилася навколо ненажерливого Балоуна, навколо нової трагічної події. Ванєкові закортіло сказати Балоунові щось неприємно повчальне, але його випередив кухар-окультист Юрайда. Відклавши свого улюблену книжку — переклад староіндійських сутр «Праґна Параміта» — він звернувся до пришибленого Балоуна, який зовсім знітився під тягарем долі:

— Ви, Балоуне, повинні стежити за своєю поведінкою, аби не втратити довір’я до себе самого і до своєї долі. Ви не повинні приписувати на свій рахунок того, що є заслугою інших. Кожного разу, коли перед вами стане проблема, подібна тій, яку ви зжерли, завжди запитайте самого себе: «В якому співвідношенні до мене знаходиться печінковий паштет?»

Швейк вважав за потрібне доповнити це зауваження практичним прикладом:

— Ти мені, Балоуне, сам недавно розповідав, що у вас будуть колоти і коптити свиню і що як тільки ми будемо вже на місці і ти довідаєшся номер польової пошти, тобі зараз же вишлють кавалок шинки. Уяви собі тепер, що цю шинку польова пошта приставила до нашої роти, а ми обидва з паном фельдфебелем урізали з неї по шматочку. І це нам так сподобалося, що ми відрізали ще по шматочку, аж поки б з тією шинкою не сталося так, як з одним моїм знайомим листоношею — Козлом. Він хворів на костоїду, і йому спочатку відрізали ногу до кісточки, потім до коліна, далі стегно, і якби він був вчасно не помер, його б стругали, як поламаний олівець. Уяви собі тепер, Балоуне, що ми б ум’яли твою шинку так, як ти умелигав панові оберлейтенанту печінковий паштет.

Велетень Балоун засмучено поглянув на всіх.

— Лише завдяки моїм старанням і моїм заслугам, — сказав фельдфебель-рахівник Балоунові, — ви залишилися денщиком у пана оберлейтенанта. Бо вас хотіли перевести у санітари, і носили б ви поранених з поля бою. Під Дуклею наші санітари відправлялися тричі підряд за одним пораненим хорунжим, який був поранений у живіт перед дротяними перешкодами, і всі вони там залишилися — всі дістали кулі в голови. Лише четвертій парі санітарів пощастило його винести з-під вогню, але поки його доставили на перев’язочний пункт, хорунжий переставився.

Балоун не втримався і голосно захлипав.

— І як тобі не соромно, — зневажливо сказав Швейк. — Отакий з тебе вояка?

— Коли ж я не створений для війни, — забідкався Балоун, — правда, я ненажера ненажерливий, але це тому, що мене вирвали з пристойного життя. Це у нас таке вже з діда-прадіда. Небіжчик татуньо в Протівіні побився в корчмі об заклад, що з’їсть за одним присідом п’ятдесят сардельок та дві буханки хліба, і виграв. А я одного разу на заклад з’їв чотири гуски і дві миски кнедлів з капустою. Дома не раз було по обіді заманеться мені чимось закусити, ото йду до комори, вріжу шматок м’яса, пошлю по дзбанок пива і змахну кіля два вудженини. Був у нас старий наймит Вомеля, так той завжди мене повчав, аби я не дуже цим пишався і трохи скромніше їв, бо він, мовляв, пам’ятає, як його дідусь давно колись оповідав про одного такого ненажеру. Вибухнула, каже, якась війна, і вісім років підряд нічого не родило. Люди пекли хліб із соломи і лляної макухи, а коли могли до молока надробити трохи сиру, бо не було хліба, то це вже було велике свято. І цей ненажера-селянин на самому початку голоду за тиждень вмер, бо його шлунок не звик до такої біди…

Балоун підвів своє засмучене обличчя:

— Але я сподіваюсь, що Господь Бог хоч і карає людей, але