Читати книгу - "Княгиня Ольга"

—     Повір, княгине, се бояри колотили супроть тебе змови і мене завжди тягли до себе. Я не хотіла того... Лихий заплутував, мабуть...

—     Прийми віру Христову — він очистить твою душу. Господь Бог усім прощає, хто щиро до нього приходить і розкаюється...

—     Я зробила б це. Та боюсь кари своїх богів,— тихо зашепотіла Гордина.— Волхв Сивуля мовив, що боги і без того мають на мене гнів. І на сина мого єдиного... Чуриню... О, поможи знайти тихе пристанище моїй страдній душі!..— бояриня щиро виплакувала свою гіркоту...

—     Повір мені, те пристанище в щирій вірі. І в добрих діяннях, у чесних помислах.

—     Благословен твій розум і твоя віра, княгине... І ти будь благословенна, що не проливаєш крові для помсти... Але не можу переступити я в інший світ. Волхв мені сказав, що твоя Княжа Гора — громаддя зрад, і облуд, і підступів, і неслави. Чи так?

—     Правду казав той чародій. Так воно і є...

—     Тож виходить, що немає людській душі ніде тихого пристанища?

—     На цій землі немає ніде, окрім віри. Укріпи нас у вірі, святая Богородице...— перехрестилась Ольга на ікону Богоматері.

Бояриня зітхнула. Вийшло зовсім не так, як вона думала. Не для каяття їхала ж сюди. Але ж і те, що трапилось,— це її велика перемога! Може, найбільша перемога в її гріховному житті. Перемога над собою... Звелась, ґречно вклонилась...

—     Щось хотіла попросити, Гордино?

—     Та вже потім якось... Я за сина...

—     Кажи.

—     Не знаю, чи уважиш.

—     Кажи!

—     Візьми його до свого двору. Мечником... чи до коней. Служитиме вірно тобі і твоїм синам.

—     Бачиш, у мене немає своїх осторожників-мечників. Довкола варяжини бережуть мене. Варяжини і синів моїх пригорнули до себе.

—     Мусиш мати своїх мечників, княгине.

—     Ба, не виходить.

—     Чуриня набере молодиків і прибуде сюди.

—     Ні-ні, не треба. Скоро вже князь-муж повернеться.,,

—     То що ж тобі сидіти в цій клітці?

—     Треба ж якось жити.

—     Але щоб жити, треба і боротись.

—    Не знаю, Гордино. Я нікому не вірю. Тільки Богу. А ти колись зайди,. Поговоримо.,,

Бояриня Гордина випросталась, очі її по-молодому заіскрились. Її переповнювала радість мисливця: вона стояла над повергнутою величчю!..

Ольга усміхнулась: чи й справді бояриня приходила до неї за прощенням...

Не збагнути душі людини, яка знала найпотаємніші глибини владолюбської величі й падіння.

Бояриня Гордина мчала вихором лісовими дорогами до свого задеснянського краю. Летіла на крилах радости — і сама ще не знала, якої радости було в ній більше: чи від каяття і прощення гріхів, чи від усвідомлення княгининої неволі, яку берегли варязькі мечі. Та вже відчувала: час її ще не минув.

* * *

Гуляли дніпрові води, розгойдувались над Києвом білі оболоки, коли востаннє звів до них свої сліпі очі подільський тесля Гомін. Глянув на них сліпо — і подався в Урай. Проводжали його всі подоляни. Ніхто не плакав, тихо гомоніли між собою люди, згадували храми, які він ставив на землі. Жона його — Житяна — стояла поруч з його вистражданим тілом і подумки дякувала Небу, що муж її не знебувся у безвісті, а лишився жити красою своїх творінь. Під стінами соборної церкви святого Іллі й поховали його. Священик Григорій не дозволяв спочатку тут його ховати, бо не християнин. Але люди не послухали: викопали яму, врочисто опустили в неї на рушниках труну і насипали могилу.

Раптом на той горбик опустилась якась стариця. Обвішана торбами, у драній свиті й стоптаних постолах. Обхопила руками могилку й заголосила, високо, пронизливо. Хто вона, ся жебрачка? Звідки взялася тут?

Житяна нагнулась над нею:

—    Звідки ти, сестро? Хто ти?

—    Оляна я...

—    Оляна... Чула про тебе від нього. Ходімо до хати.

—    Дякую, сестро, не піду. У мене своя дорога.

—    Як знаєш. Але пом'янути його душу не гріх.

Оляна звелась на ноги, засунула пасма сивого волосся за очіпок.

—   Я щодня його поминаю... у нашому храмі...— хотіла додати щось інше. Та махнула рукою: хто збагне її слова... Хто знає, що лише згодом вона зрозуміла, що той храмець у лісовому її краю він поставив на для корівки й підсвинка, поставив від переповнености красою... А вона!.. Коли він пішов від них, тоді лише збагнула, що то був храм її кохання... Але сивогриві літа уже промчали повз неї... Оляна завдала на себе торби і пішла геть.

Степко запитав у матері:

—     Хто ся жона?

—    То перша дружина твого вітця.

—     Я думав — перша ти! — здивовано звів золотисті брови. Мати говорить про це так спокійно і жалісливо. Ні розпачу, ні огуди. Мабуть, все для неї тепер було далеким, у минулім житті і вже не торкалось її серця.

—     І... діти у нього були?

—     Діти були тільки в Оляни — дві дочки.

—     Куди ж пішла вона?

—     У світ...— хто ж запитує жебраків про їхні дороги?

Степко з виучнями своїми витесали з дуба великий хрест. Упокоївся великий будівничий біля свого творіння.

Увечері мати йому сказала:

—   Не дочекався вітець онуків. Мабуть, не дочекаюсь і я. Що скажеш на се?

Він знав, що мати хоче одружити його. Знайшла й невісту йому і зі сватами домовилась. Привела її в дім — гожа і ладна собою вдовиця, ковалиха Мальва. На голові мала тугий вінець коси. Тілом міцна, роботяща й путяща. Виховує пасинка свого, від мужа-коваля лишився хлопчик. Має добрий дім — великий, на підкліті. І в домі, і в дворі усе є. До Степка говорить без сором'язливости, але очима грає, аж рум'янцями щоки яскріють. Подобається їй Степко.

Та що йому на це? Опустить очі долу і чимскорше з хати. Тепер від матері зовсім спокою не стало. Що їй скажеш? Не оповідатиме ж їй про свою біду. А люди... Що люди? Їм теж не можна говорити. Бо осміють. Хоч іди з дому в пустельники!.. Але ж схола не пускає.

Одного дня Мальва застала його вдома самого.

—    Скажи, се правда, що бають про тебе? — червоніючи до сліз, твердо запитала вона.

—    Що бають, Мальво? — злякався Степко.

—    Ну, що з княгинею у тебе... синок...

—    Та що ти!

274

—