Читати книгу - "Фата Моргана"

Нудна тривога, мов дерево з насіння, росла в Ма ланчиній душі. Невже не прийдуть? Невже ніхто не посватає? Вона перебирала в пам'яті усіх парубків села — і багатих, і середніх, і навіть бідних, хоч довше зупинялась на багатих. Міркувала, прикидала і все сподівалася. Часом вона думала, що Гафійка сама винна.

— Гей ти, вайло! — гукала вона на неї, коли Гафійці ненароком вилітало з рук веретено, або коли вона зачіпляла що по дорозі.— Яка з тебе хазяйка буде, що ні ступити, ні зробити до ладу не годна? Кара божа, не дівка, — сердилась вона знову: — ти як голову вичесала? Хто тебе візьме таку нечупару?.. Чого мовчиш? Говорити не вмієш? Побачите… вона й долю свою промовчить… Усе не так, як людські діти…

Але, помітивши сльози в Гафійчиних очах, вона замовкала, жаль сповняв її серце і вилітав довгим зітханням. Вона вже знала, яка доля чигала на її дитину. Доведеться їй топтати материну стежку… Ой, доведеться…

З пониклою, обваженою гіркими думами головою вона прислухалася до останніх звуків затихаючої в селі весільної музики, з якими гинули її останні надІЇ, останні сподівання…

* * *

Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов вмерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим…

Маленьке, сіре, заплакане віконце. Крізь його видко обом — і Андрієві і Маланці, як брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробітчани, йдуть та йдуть чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлІ, що відбились од свого ключа, немов осінній дощ. Йдуть і зникають у сірій безвісті…

Тьмяно в халупці. Цідять морок маленькі вікна, хмуряться вогкі кутки, гнітить низька стеля, і плаче зажурене серце. З цим безконечним рухом, з цим безупинним спаданням дрібних крапель пливуть і згадки. Як краплі сі — упали й загинули в болоті дні життя, молоді сили, молоді надії. Все пішло на других, на сильніших, на щасливіших, немов так і треба.

Немов так і треба…

А дощ іде… Горбатими тінями у хатнім присмерку, сидять старі, немов рішають загадане Гудзем завдання: — чи прийде коза до воза? А мабуть, прийде…

12 січня 1903 р.

ЧАСТИНА ДРУГА

Сніги впали великі, і Андрій радо прокидає од порога до воріт стежку. Воно усе ж робота, та й не мусить чоловік вічно стирчати в хаті, де світить порожнім оком голод та нужда товчеться по вогких кутках. Бо то, пане добродзею, приходять останні часи: і рад би щось заробити, та нема де. Не знаєш, як перебути зиму. Маланка чорна, зсохлась уся на шабатурку, тільки оком пече та колить, та бухика по хаті, аж шибки деренчать. Весільну пам'ятку маєш, Маласю. Аякже… Як брав панич Льольо, той, з сусідньої економії, в нашого дідича дочку, стара наче здуріла: чим стріну, як будуть од вінця їхать — ячмінним хлібом? Вона в них служила, на її очах і панич виріс… Бігала по селу, змокла, на качан змерзла, поки не випрохала десь паляниці. Либонь в ковалихи. Правда, дав панич Льольо два злоти та один бабі Мар'яні оддала, бо як схопила колька, то мало душа не втікла з тіла. А тепер маєш — бухикай, серце… панську ласку викидай з грудей…

Андрій розігнув спину і застромив лопату. Він загрівся, димів парою, неначе комин, вуси і брови стали в нього молочні.

Село було засипане снігом до половини, низенькі хати осіли під синьою банею неба, немов баби в намітках на коліна стали у церкві; за коливоротом по полі око м'яко бігло снігами аж до крайнеба і не мало на чому спинитись.

Андрій взявсь за лопату і знов зловив загублену думку.

Бо він собі так покладає: як піде чоловікові з якого дня, то так воно вже і йдеться… Стара каже, що знала, а він не сподівався навіть. Де-де! Щоб син хазяйській та взяв убогу? Щоб ПрокІп засватав Гафійку? Ну, що ж, таки було. Різдво із хати, а старости в хату, та нічого з того не вийшло. Затялась дівка і ані руш. Йому нічого, а МаланцІ горе велике. Не спала, а снилось за хазяйським сином бачити дочку, поле орати, в городi садити… Ха-ха! оближи губки, Маласю… Дівка не хоче. Гляди, чи не Марко в голові в неї. Може, вже й кісточки його згнили, може, помер десь у тюрмі. Була дівка як огірочок, а стала немов черниця. Схудла, мовчить і до батька жаль має. А він чим винен? Хіба він завдав Гущу в тюрму? Бо що, пане добродзею, бунтар, то таки правда, знали, що з ним зробити…

Хе, от вже й втомився. Геть чисто захляв на зиму, захарчувався. Ще літом нічого: бурячок там, цибулька, рибки наловиш…

Ну, Прокіп не мав чого ждати. Іншу засватав. Аякже… Маланка аж плакала з злос…

— Га! Фабрикант! Бач, як старається, щоб жінка ніжок не замочила, болячка б… Здоров!

— Ху!.. Бодай вас, Хомо, як налякали… Дай, боже… взнаєте, тепер такий полохливий, що й тіні своєї боюся.

— Хіба в тебе душа? От заячий дух….

Хома видимо глузує. В зморшках старого безвусого-виду глибоко залягла злість.

Андрій звик вже до того. Він знає, що відколи пан прогнав Гудзя, злидні ще гірше його обсіли, а проте каже:

— Добре вам, Хомо, що ви самі, а у мене три пельки в хаті.

— Ха-ха… Мені? А, добре, бодай йому так легко здихати, як мені жити…Став пиво, скажу новину.

— Де-де? Я вже забув, яке воно на смак… Про фабрику? Ет, багато вже говорили…

— Не віриш? Панич Льольо ставить гуральню.

— Та ну?

— Не ну, а справді. З старої сахаркі зроблять