Читати книгу - "Ніч перед кінцем світу"

Раптовий звук змусив їх заціпеніти: на підлозі Машини Часу, тремтячи, сидів Екельз.

— Пробачте, — сказав він врешті-решт.

— Встаньте, — крикнув Тревіс.

Екельз підвівся.

— Йдіть на Стежку, — сказав Тревіс, цілячись у нього з гвинтівки. — Ви не повернетеся назад у Машину. Ми залишаємо вас тут!

Лесперанс схопис Тревіса за руку:

— Зачекай…

— Не лізь, — Тревіс струсив його руку. — Через цього сучого сина ми ледь не загинули. Але це ще не все, ні. Його черевики! Поглянь на них! Він зійшов зі Стежки. Це розорить нас! Один Бог знає, скільки нам доведеться заплатити! Десятки тисяч доларів страхівки! Ми гарантуємо, що ніхто не зійде зі Стежки. Він зійшов. Ідіот! Мені доведеться доповісти уряду. Вони можуть відкликати нашу ліцензію на подорожі. Хто знає, що він накоїв у Часі, в Історії!

— Не переймайся так, ну, зібрав він трохи болота.

— Звідки нам знати? — закричав Тревіс. — Ми не знаємо нічого! Це таємниця! Забирайтеся звідси, Екельз!

Екельз лише посмикував сорочку:

— Я заплачу будь-які гроші. Сто тисяч доларів!

Тревіс втупився поглядом на чекову книжку Екельза і сплюнув.

— Виходьте. Монстр біля Стежки. Запхайте руки по лікті у його пащу. Після цього ви зможете повернутися з нами.

— Це несправедливо!

— Монстр мертвий, нещасний виродку. Кулі! Кулі не можна залишати. Вони не належать Минулому, вони можуть щось змінити. Ось мій ніж. Виріжте їх!

Джунглі знову ожили, сповнилися первісними звуками і пташиними голосами. Екельз повільно повернувся, щоби роздивитися купу доісторичного непотребу, цей пагорб жахіть і страху. Через тривалий час він, наче сновида, почовгав уздовж Стежки.

Він повернувся, тремтячи усім тілом, через п’ять хвилин. Його руки були по лікті мокрі і червоні від крові. Він протягнув долоні вперед. На кожній було декілька сталевих куль. Потім він упав. І лежав там, де впав, непорушно.

— Тобі не слід було змушувати його робити це, — сказав Лесперанс.

— Не слід? Ще зарано про це говорити. — Тревіс штовхнув нерухоме тіло. — Він житиме. Наступного разу він не вирушить полювати на таку здобич. Гаразд, — він втомлено підняв великий палець у бік Лесперанса, — вмикай. Повертаймося додому.

1492. 1776. 1812.

Вони вимили руки і обличчя. Вони перевдягли свої затверділі від крові сорочки і штани. Екельз опритомнів, але продовжував мовчати. Тревіс пильно дивився на нього упродовж десяти хвилин.

— Не дивіться на мене, — закричав Екельз. — Я нічого не зробив.

— Хто зна…

— Усього лише зійшов із Стежки, це все, трохи болота на моїх черевиках. Що ви хочете від мене — впасти на коліна і молитися?

— Цілком можливо, що це знадобиться. Я попереджаю вас, Екельз, що все ще можу вас убити. Моя гвинтівка напоготові.

— Я не винний. Я нічого не вчинив. 1999. 2000. 2055.

Машина зупинилася.

— Виходьте, — наказав Тревіс.

Кімната була такою самою, якою вони її залишили. Проте не зовсім такою самою. Той самий чоловік сидів за тим самим письмовим столом. Проте не зовсім той самий чоловік не зовсім за тим самим письмовим столом. Тревіс поспіхом роззирнувся.

— Все нормально? — нервово запитав він.

— Прекрасно. Ласкаво просимо додому!

Тревіс не розслабився. Здавалося, він розглядає кожен атом повітря на шляху сонячного проміння, яке линуло крізь високе вікно.

— Гаразд, Екельз, забирайтеся звідси. І більше ніколи не повертайтеся.

Екельз не рухався.

— Ви мене чули? — сказав Тревіс. — На що це ви витріщилися?

Екельз стояв, принюхуючись до повітря, і в повітрі щось було. Якась хімічна домішка — настільки незначна, настільки мізерна, що лише ледве чутний голос підсвідомості попереджав його про неї. Кольори — білий, сірий, блакитний, оранжевий, на стіні, на меблях, на небі за вікном — були… були… І було якесь відчуття. Його тіло тремтіло. Руки трусилися. Він стояв, усіма порами тіла всотуючи невідповідності. Десь хтось начебто свиснув в один із тих свистків, що їх чують лише собаки. Його тіло беззвучно закричало у відповідь. За цією кімнатою, за цією стіною, за цим чоловіком, котрий був не зовсім тим самим чоловіком, який сидів за письмовим столом, що був не зовсім тим самим столом… знаходився цілий світ вулиць і людей. Неможливо було сказати, яким був цей світ тепер. Він міг відчувати, як вони рухаються там, за стінами, майже як маленькі шахові фігурки, звіювані сухим вітром.

Однак в першу чергу кидалося в очі оголошення, намальоване на стіні офісу, те ж саме оголошення, яке він уже читав сьогодні раніше, коли вперше увійшов сюди.

Оголошення змінилося:

САФАРІ УЧАСІ, КОРПОРАЦІЯ

САФАРІ У БУДЬ-ЯКОМУ РОЦІ

МЕНУЛОГО

ВИ ВЕЗНАЧАЄТЕСЯ

ІЗ ЗДОБЕЧЮ

МИ ДОПРАВЛЯЄМО ВАС ТУДИ

ВИ ЇЇ ВБЕВАЄТЕ.

Екельз відчув, як він падає у крісло. Він у шаленстві обмацував товстий шар болота на своїх черевиках. Його тремтяча рука підняла грудочку болота.

— Ні, цього не може бути. Таж не через таку дрібницю, як ця. Ні!

Втоптана у болото плямка виявилася метеликом, що виблискував зеленню, золотом і чорнотою, метеликом дуже гарним і дуже мертвим.

— Через таку дрібницю! Через метелика! — закричав Екельз.

Метелик упав на підлогу — граційний, мізерний дріб’язок, що порушив рівновагу і повалив ряд маленьких кісточок доміно, потім великих, а тоді гігантських: крізь роки вздовж Часу. Голова Екельза запаморочилася, думки сплуталися. Метелик не міг змінити світобудову. Смерть одного метелика не могла спричинити такі наслідки. Чи могла?

Його обличчя було похолодніло.

— Хто... хто переміг на президентських виборах учора? — тремтячими губами запитав він.

Чоловік за письмовим столом засміявся.

— Ви жартуєте? Ви і самі знаєте. Звісно, Дойчер! Хто ж іще? Не цей же слимак Кейт. Тепер у нас сталева людина, людина із сильною вдачею. — Службовець отерепів. — Що з вами?

Екельз застогнав. Він упав на коліна. Тремтячими пальцями потягнувся до золотистого метелика.

— Чи не можемо ми, — благав він увесь світ, себе, службовців, Машину, — чи не могли би ми повернути його назад, чи не могли би ми знову його оживити? Чи не можемо ми почати все спочатку? Можливо…

Він застиг непорушно із заплющеними очима, чекав, тремтячи. Він чув, як голосно дихає у кімнаті Тревіс, він чув, як Тревіс перекладає гвинтівку, знімає із запобіжника і піднімає її.

І загриміло.

Вбивця

Музика йшла за ним білими коридорами. Він пройшов повз двері: вальс із «Веселої вдови».[22] Наступні: «Відпочинок фавна».[23] Треті: «Поцілуй мене знову».[24] Він звернув у боковий коридор: