Читати книгу - "Беру свої слова назад"

Якщо брати до уваги, що Сталін через рік зробив Жукова своїм заступником, то ця фраза набуває нового змісту: без Леніна Радянський Союз вистояв, а ось без Жукова — ніяк.

Донька Жукова Марія Георгіївна любить розповідати страшні історії про те, що великому стратегу нібито не дозволяли писати правду: «Від Суслова, інших працівників ЦК надходили до видавництва АПН накази “різати" по живому і викидати з мемуарів най-най...» («Красная звезда», 29 червня 2002 р.).

На запитання «Красная звезда», чому після закінчення МДІМВ (МГИМО) вона не пішла в дипломатію, Марія Георгіївна відповіла: «Я усвідомила, що головне завдання мого життя - робота над татовими архівами і книжкою, яку він доручив мені написати. Незадовго до смерті, мабуть, розуміючи, що кон'юнктурні писаки перебрешуть все його життя, тато завів зі мною розмову про те, щоб я, коли виросту, вивчила всі його архіви, щоденники, листи і написала правдиву книжку» (там же).

«Правдиву» книжку Марія Георгіївна написала. Вступна стаття - «Душа його християнська». Виявляється, що учасник трьох державних переворотів, душогуб, що перестріляв запаморочливе число людей без суду і слідства, військовий злочинець, який підписав наказ розстрілювати сім'ї червоноармійців і командирів, які потрапили в полон, злодій, мародер і багатоженець, член Президії ЦК КПРС, найкривавіший полководець в історії людства до всього цього був ще й глибоко віруючою людиною.

За часів «перебудови» ще не ввійшло в моду хресним знаменням себе осіняти, бо при Горбачові Жукова описували справжнім комуністом і вірним ленінцем. А з 1991 року пішла мода хреститися перед храмом. І тут же, слідуючи за останньою модою, «маршал перемоги» постав перед здивованою публікою з сяючим німбом над просвітленим чолом. Про християнські чесноти великого стратега поговоримо окремо, зараз зазначу тільки - навіть («Красная звезда» 2 грудня 2003 р.) обурилася: «Марія Георгіївна зайво наділяє свого батька Георгія Костянтиновича побожністю».

Упевнений, коли піде на Русі мода на мусульманство, Марія Георгіївна відшукає докази: її великий батько всю війну Коран за пазухою носив. А ад'ютанти возили за ним по всіх фронтах молитовний килимок. І в Мекку все рвався, сердешний, босоніж сходити, та не зумів...

Прокляті кон'юнктурники з ЦК перешкодили.

Головний подвиг Марії Георгіївни - не книжка про батька, а робота з його архівами. Це була довга, кропітка праця. Як нагорода за завзятість - фарт. «Наприкінці 80-х років, коли Георгія Костянтиновича вже не було серед живих, його молодша донька Марія, на щастя, розшукала найперший варіант рукопису мемуарів свого батька. Виявилося, що в цілому в друк не пропустили 300 сторінок машинописного тексту!» (Аргументи і факти. 1995. No 18-19).

Досить цікаво, що та ж сама фраза, слово в слово, повторена іншим автором у «Красная звезда» (1 грудня 1999 р.), тільки без знака оклику.

Але не це головне. Важливо звернути увагу на цифру 300.

«Головною заслугою Марії Георгіївни є те, що вона зуміла розшукати первісний рукопис мемуарів Жукова. Мемуари збільшилися більш ніж на 4 друкованих аркуші, тобто понад 100 машинописних сторінок... Справжні погляди великого російського полководця збережені для нащадків»(«Красная звезда», 29 червня 2002 р.). А тут важливо звернути увагу на цифру 100.

Так все складно виходить! В кінці 80-х років над Радянським Союзом гуркотіли так звані «гласність» і «перебудова». Ось саме в цей момент Марія Георгіївна і знайшла «первісний рукопис». А раніше рукопис ніяк не знаходився. Спочатку вона знайшла 300 сторінок машинописного тексту, і був зроблений тритомник. Потім дещо виявилося неактуальним. Тритомник знову порізали, перетворивши на двотомник. Під кінець «перебудови» було заявлено: знайдено 300 сторінок. Через десяток років виявилося, що було знайдено не 300 сторінок, а тільки 100.

200 знайдених сторінок загубилися, їх знову неможливо знайти. Публіку попросили не турбуватися, про знайдені сторінках забути. Виявилося, що знайшли те, що знаходити не слід було. Навіть не так: тоді їх слід було знайти, а зараз їх слід втратити.

Але навіть не ці знахідки і пропажі дивують. Хвилює інше питання: як сталося, що «первісний рукопис» треба було розшукувати? Якщо Жуков бачив, що ідеологи шматують його творіння, якщо був зацікавлений у збереженні історичної правди, то просто повинен був сказати донці: ось він, первісний, під ліжком лежить, настануть кращі часи — публікуй.

Але Жуков чомусь «первісний рукопис» заховав так, що «справжні погляди великого російського полководця» могли до нащадків і не дійти. Не будь у нього такої кмітливої доньки, ми б так і задовольнялися текстами, які спохабили кляті кон'юнктурники з Центрального Комітету.

Старання Марії Георгіївни з відновлення «первинного рукопису» - справжній науковий подвиг. Чверть століття безперервної правки! То одне знайде, то прямо протилежне. А то раптом втратить. Але всі знахідки і втрати - саме те, що вимагає даний момент. Однак нам не слід забувати слова самого Жукова, які він написав на рукопису першого видання: «Цей примірник мого рукопису є остаточним. З усіма доповненнями та змінами - в друк! 30/VI-68. Санаторій "Барвиха". Г.К. Жуков». Цей текст неодноразово виставлявся в Лондоні, Парижі, Франкфурті в момент першої публікації мемуарів Жукова німецькою, англійською, французькою та іншими мовами. До появи «найправдивішого» десятого видання цей текст був опублікований в «Красная звезда» (12 грудня 1989 р.).

Цей напис Жукова, на мій погляд, абсолютно чітко вказує на те,