Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » В.І.Н. (Вибору іншого немає) 📚 - Українською

Читати книгу - "В.І.Н. (Вибору іншого немає)"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В.І.Н. (Вибору іншого немає)" автора Валентин Терлецький. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 55
Перейти на сторінку:

«Фу! Мерзеннішого тілесного акту мені годі й уявити! У мене аж мурашки побігли спиною, щойно я уявила цей жахливий процес. Іди краще поцілуй Сашпаша, може, він тобі випише квартальну премію!»

«Яка ж ти все-таки жорстока і безжальна істота, Галочко. Принеси мені хоча б водички з кулера», — майже простогнав Шульц, але натомість почув, як зачинилися двері кабінету — Галя пішла.

Він змусив себе підняти голову і дістати блокнот та диктофон. У блокноті його вчорашні записи спочатку читалися нормально, потім ставали дедалі більш нерозбірливими, а потім обірвалися на півслові. Єдина надія була на диктофон, і Шульц із жахом його включив, передчуваючи щось недобре. Таке вже траплялося — у нетверезому вигляді він випадково стер одне дуже важливе інтерв’ю, за що потім довелося відповідати. Але цього разу, на щастя, запис учорашньої розмови з Атанасом зберігся. Щоправда, Шульц чомусь вимкнув диктофон на найцікавішому місці, коли Атанас, за його власним зізнанням, «почав говорити правду» — та що саме розповідав Атанас після цієї заяви, Шульц тепер, ясна річ, згадати не міг, хоч як не силувався. Залишалося тішитися з того, що головна частина розмови, поки вони ще були тверезі, записалася, і цього також було достатньо для його матеріалу.

Шульц ввімкнув комп’ютер і відкрив гру «нарди», в яку полюбляв бездумно грати, коли не було роботи, або коли налаштовувався на якесь не дуже цікаве інтерв’ю чи на написання надто нудного матеріалу. Згаявши таким чином час до обіду, він нарешті відчув, що сили поволі повертаються до нього, бридка нудота відступає, відразлива розпука розчиняється, очі потроху відкриваються, а руки перестають тремтіти. З’явилася і вірна ознака того, що він позбувається жорстокого похмілля — шлунок нагадав про себе невдоволеним голодним бурчанням.

Закривши кабінет, Шульц попрямував до великого кафе на першому поверсі їхнього величезного Медіа-центру — багатоповерхового будинку, де містилися редакції майже всіх міських газет і журналів та ще кілька телестудій. У кафе було велелюдно — народ жваво ковтав їжу, попивав каву, обмінювався новинами, та відпочивав від рутинної редакційної праці.

Відчуваючи сильне бажання дати шлунку чогось гарячого, Шульц замовив тарілку курячого супу і присів на вільне місце біля двох мовчазних патріархів місцевої журналістики, котрі зосереджено споживали паруючу гречку з котлетами, запиваючи її рожевим компотом. Шульц посьорбав супчику, випив міцної подвійної кави і вийшов на ґанок Медіа-центру, де масово курили колеги. Вчора, після чергової пляшки з Атанасом, він таки не витримав і закурив, про що тепер шкодував, адже, вдихнувши терпкий цигарковий дим, зрозумів, що його намагання кинути палити пішло нанівець. Але власних сигарет він не мав, тому вирішив «стрільнути» цигарку у знайомого журналіста зі щоденної газети, яку нещодавно запустили у їхньому місті. Колега — високий чорнявий чоловік з неголеним суворим обличчям — мовчки пригостив його цигаркою, і дав прикурити. А потім несподівано запитав:

«Ти що, дійсно пишеш статтю про Нього?»

«Так. І думаю, що вийде не одна стаття, а кілька. Принаймні, матеріалу для цього вистачає», — відповів Шульц, з цікавістю поглянувши на колегу.

«Цікаво... А я з Ним колись разом працював — були такі веселі часи...»

«І що?» — Шульцу ставало дедалі цікавіше.

«Та, власне, це була моя найкраща пора в журналістиці. І здебільшого — саме завдяки Йому. Коли Він з’явився у нас в редакції, життя одразу стало іншим. Так, нібито у якийсь затхлий підвал впустили струмінь свіжого морського повітря. Ось як це було. Усе раптом змінилося і дні помчали із шаленою швидкістю. З того часу наше сонне і нецікаве існування перетворилося на суцільне божевілля, на постійне свято. Він мав дивну здатність наповнювати кожну мить сенсом, і не лише для себе, а й для інших. Але цей сенс був... як би це правильно сказати... ну якимось незвичайним, чудернацьким, казковим, чи що? Ось, наприклад, будь-яке, на перший погляд, нецікаве й рутинне завдання Він вмів перетворити на справжнє розслідування з багатьма невідомими, на яскраву гру. Він затягував до орбіти того вигаданого розслідування майже всіх нас, і всім навколо одразу ставало цікаво — чим воно закінчиться? А закінчувалося воно тим, що Він зрештою приносив цікавий і розкішний матеріал, яким зачитувалися не лише читачі, а й колеги. Ось так... Він часто їздив у відрядження, і завжди повертався з цілою купою різноманітних цікавих оповідок та історій, які там з ним траплялися. Інколи ці історії були такими неймовірними, ніби з якогось дорогого голлівудського фільму чи з фантастичної книжки. Але, що найцікавіше, вони справді траплялися саме з ним, і на те було багато свідків! Дивно, та з іншими працівниками нічого подібного не відбувалося, а ось з Ним — постійно. Він ніби потрапляв у якусь особливу реальність, що виникала тільки в тому місці і в той час, коли там з’являвся Він... А ще Він постійно влаштовував якісь розваги, і тоді наша редакція раптом перетворювалася на імпровізований цирк чи спортивний майданчик. То раптом Він починав грати в футбол прямо посеред кімнати маленьким м’ячиком — і де тільки узяв? То запускав у редакції десятки розмальованих паперових літачків. То організовував масове божевільне перекидання сірниковою коробкою. То приходив до редакції перевдягненим до невпізнання, у якомусь дранті, в дивному капелюху, сивій перуці, окулярах і з червоним пластмасовим носом — і знову, де ж тільки брав усе це? — і прикидався кимось іншим, чіпляючись до всіх з якимись дурнуватими питаннями, поки не доводив усіх до істерики. До цих Його витівок одразу всі підключалися, ставали активними учасниками всіх Його імпровізованих розваг та ігор. Минало буквально кілька хвилин, і від замшілої редакційної тиші не залишалося й сліду. У це ходіння на головах Він затягував навіть наше начальство, і воно, як не дивно, залюбки йшло на всі ці провокації. Одне слово — Він дуже любив чудити. І підбурював до цього все оточення».

«Цікаво... Дякую за такі подробиці. А коли це було приблизно?»

«Та давненько вже. Років десять тому, не менше. А потім доля розкидала нас. Він пішов перший — за звичкою, не міг довго затримуватися на одному місці, постійно шукав чогось нового. Він так і казав — якщо просидить

1 ... 9 10 11 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В.І.Н. (Вибору іншого немає)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "В.І.Н. (Вибору іншого немає)"