Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Мереживо людських доль 📚 - Українською

Читати книгу - "Мереживо людських доль"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мереживо людських доль" автора Наталія Хаммоуда. Жанр книги: 💛 Любовні романи / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 58
Перейти на сторінку:
чи то від передчуття весільного обіду, погладив себе по животу.

Але яким було здивування народу, а моє, в першу чергу, коли в церковні ворота увійшов наречений. Я розреготалася від побаченого, сльози текли з очей. Наш акуратист йшов під вівтар в піджаку, застібненому на два ґудзики вище петель, і в тапочках замість чобіт. Видно, добре налякав його мій брат, що він в поспіху так нарядився. А в церкві знаєш що втяв? — Глянувши суворо в сторону чоловіка.

— Цікаво, що? — Запитала я здивовано, бо не думала, що ще буде продовження.

— Коли священик запитав: «Чи присягаєшся ти, Григорію, бути вірним дружині до смерті?» Він відповів: «Я присягаюся тобі, Маріє, у вірности до смерку!» Отаке то, дитино, було наше вінчання.

Марія реготала, тіло тряслося, з очей текли сльози. Григорій теж сміявся не менш імпульсивно. Нелегко самому себе висміювати, та ще й при сторонніх, але він підтримував сміх дружини…

Я дивилася на них, і так радісно на душі було, так легко. Ось, наче й одружилися не по любові, а в любові все життя прожили. Біди й радості ділили, поважали один одного.

— Давайте, бабо Маріє, я вам ще раз тиск виміряю.

Бабуся простягнула руку. Поки я поралася, вона дивилася на чоловіка, який тримав її за іншу руку. Якби ж то можливо словами передати той погляд. То був не погляд, то були признання, одкровення, кохання й подяка за час прожитий разом.

— Тиск в нормі, навіть не віриться, — глянувши на бабусю, сказала я.

— Ну от і добре. Дуже добре, бо помідори дозріли. Нам хворіти ніколи. А ти що розсівся, старий? А ну, бери відра, і гайда в город.

Дід Григорій косо глянувши на Марію взяв у руки відра, і пропустивши нас, жінок, вперед, зачинив двері. Я пішла стежкою до воріт, а старенькі в город. За мить мені почулися голоси:

— Ох, ти, бензопила… і пиляєш і пиляєш…

— Ти багато, старий, не буркочи. Як пила трохи притупилася, то ти швидко в аптеку погнався за ліками. Страшно стало? Га? Ну, признайся?

— А щоб я без тебе робив? — з ніжністю глянувши в очі дружини відповів дід Гриць.

Янголи не мають помирати…

Був ранній ранок. Невисокий чоловік у картатому пальто та темному капелюсі зійшов з автобуса в невеликому місті. Обзираючись навсібіч, чоловік наче б шукав когось поглядом. Очі та частину його обличчя затуляв капелюх, а підборіддя прикривав широкий плетений шалик, тому важко було визначити вік чоловіка.

Владислава…

Постоявши якусь мить, незнайомець направився в сторону станції із кріслами та лавочками. Місця всі були зайняті, тільки на якій дрімав старенький дідусь. Чоловік присів на край поруч зі старим стараючись не потривожити, але все ж зачепив ногу чоловіка своєю парасолькою. Старенький якусь мить розглядав незнайомця, а потім запитав:

— Ви ж приїжджий? Приїжджих здалека видно, — і не дочекавшись відповіді, продовжив, — До нас по роботі? Чи в гості?

— Маю тут дуже важливу справу, — невизначено кинув той.

— Яка ж така важлива справа у нашому краї? Шукаєте когось? А може ви начальник і збираєтесь відновити тут інфраструктуру, ремонтувати дорогу, збудувати дитячий садочок чи школу? — не зупинявся старий, і засипав запитаннями чоловіка. — Давно потрібно було, а зараз… вже й людей не залишилось.

— О, у мене тут місія набагато складніша, — відповів незнайомець, — і на все тільки один день.

— Один день не так вже й мало, — піднімаючи палець вгору сказав дідусь. — Ось, наприклад, якби вам залишилось жити всього один день, ви навіть не уявляєте, скільки всього можна встигнути за той час.

— Уявляю, — відповів незнайомець. — Якраз дуже добре уявляю.

Чоловіки сиділи мовчки поруч. Дідуся знову зморив сон, а незнайомець вийнявши з кишені блокнота щось швидко прочитав,і прошепотівши слово «пора» пішов геть.

…— Я дам вам останній шанс, щоб виправити ваші життєві помилки, — прогримів голос Судді, — але накладу на вас певну місію. Перш ніж я оголошу умови, ви повинні сказати мені наперед, чи згодні, бо ціна місії досить висока.

— Згоден, — відповів чоловік у картатому пальті, бо іншого вибору не було. Якими б не були умови, це все ж кращі за пекло, на роки якого він собі заслужив своїм бездарним життям. — Що потрібно робити?

— Все просто. Ви будете ратувати янголів.

— Як? Я? Я-я-яким чином? Я ж не… не чарівник…

— Ваше життя взамін на їхнє. Завтра у вас перше відрядження в місто С. Там від онкології помирає дитина. Ви віддасте їй рік із свого, ще не прожитого життя, бо для неї завтра останній день. А за рік може багато чого змінитись…

— Як я це зроблю? — перепитав чоловік.

— Просто! — відповів Суддя. — Ви віднайдете дитину, і, взявши її за руку просто віддасте їй свою енергію, а разом із нею рік вашого життя. В той момент у дитини порожевіють щічки, а у вас, навпаки, добавиться зморшок. Ось і все.


Чоловік в картатому пальто із блокнотом в руці, у якому була записана адреса, вийшов за двері, і пішов за квитком на найближчий автобус…

…Сьогодні уже 27 відрядження. А скільки їх ще…

— Янголи не мають помирати!

Для першої колонки

Був один із звичайних робочих ранків. Уляна переглядала пошту. Працюючи кореспондентом районної газети, кожного дня їй приходилось перечитувати десятки, а часом і сотні, листів. Сьогодні знову те саме: запрошення до селянської спілки «Колос» для інтерв’ю з головою; звістка із села Янголівці про відкриття нової церкви; пожежа у селі Слобода. Все як завжди. Уляна записувала щось у блокноті помічаючи номерами:1, 2, 3…9…20…Та раптом натрапила на листа «Без теми». Мабуть знову якась реклама… Скільки вже листів перенесено до скриньки «Спам», а

1 ... 9 10 11 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мереживо людських доль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мереживо людських доль"