Читати книгу - "Річки Лондона"

Найтінґейл сидів за останнім столиком і їв з чорної лакованої дерев'яної коробочки-бенто. Побачивши мене, він підвівся й потиснув мені руку. Коли я всівся навпроти нього, він спитав, чи голодний я. Я сказав «ні, дякую». Я нервував, а тому дотримався правила: не класти рис у схвильований шлунок. Інспектор замовив чай і спитав, чи не проти я, якщо він продовжить їсти. Я сказав, що я не заперечую, і він продовжив швидкими рухами паличок виймати з бенто їжу.

— То він повернувся? — спитав Найтінґейл.

— Хто?

— Ваш привид, — сказав Найтінґейл. — Ніколас Волпенні: удавав жебрака, грабував п'яниць, за нагоди крав. Належав до парафії Сент-Джайлс. Здогадуєтеся, де його поховано?

— На цвинтарі Акторської церкви?

— Дуже добре, — сказав Найтінґейл і спритно схопив паличками шматок качки. — То він повернувся?

— Ні, не повернувся, — сказав я.

— Привиди вередливі, — сказав він. — Свідки з них дуже ненадійні.

— Ви хочете сказати, що привиди існують?

Найтінґейл акуратно витер губи серветкою.

— Ви з ним розмовляли, — сказав він. — Який ваш висновок?

— Я чекаю на підтвердження свого старшого офіцера, — сказав я.

Він відклав серветку й взяв чашку.

— Привиди існують, — сказав він і надпив чай.

Я витріщився на нього. Я не вірив ні в привидів, ні у фей, ні в богів, і впродовж двох минулих днів почувався глядачем на виставі ілюзіоніста, неначе будь-якої миті з-за завіси вийде фокусник і попросить мене загадати будь-яку карту. Вірити у привидів я не був готовий, але емпіричні результати заперечувати не міг.

А якщо привиди справжні?..

— Чи не хочете ви мені сказати, що в лондонській поліції є секретний філіал, який займається привидами, вовкулаками, феями, демонами, відьмами, чаклунами, ельфами, гоблінами?.. — спитав я. — Я сподівався, що ви мене зупините раніше, ніж я вичерпаю всі відомі мені слова.

— Названі вами — лише мала частка, — сказав Найтінґейл.

— Інопланетяни? — не зміг не спитати я.

— Поки що не було.

— А секретний філіал поліції?

— Боюсь, що до його складу належу лише я, — відповів він.

— І ви хочете, щоб я… долучився?

— Щоб ви допомогли мені з цим розслідуванням, — сказав Найтінґейл.

— Ви вважаєте, що в цьому вбивстві було щось надприродне? — спитав я.

— Розкажіть-но мені, що вам повідомив ваш свідок, — сказав він, — а тоді побачимо, до чого це веде.

Тож я розповів йому про Ніколаса та про те, як убивця змінив одяг. Про записи камери спостережень і про те, що відділ убивств вважає, що то двоє різних людей. Коли я закінчив, він попросив у офіціантки рахунок.

— Шкода, що я не знав цього вчора, — сказав він. — Але є шанс, що ми все одно зможемо знайти слід.

— Слід чого, сер? — спитав я.

— Потойбічного, — сказав Найтінґейл. — Воно завжди залишає слід.

Їздив Найтінґейл на «Ягуарі», на справжнісінькому Mark 2 з 3.8-літровим двигуном XK6. Мій татко міг би свою трубу продати за можливість володіти такою тачкою, і це ще в 1960-х, коли труба досі для нього щось значила. «Ягуар» не був як новий: на кузові подекуди були вм'ятини, на дверцятах водія була огидна подряпина, шкіра сидінь починала тріскатися, але коли Найтінґейл повернув ключ запалювання і рядний шестициліндровий двигун загуркотів, ця машина була ідеальна.

— На державних випускних іспитах ви здавали природничі науки, — сказав Найтінґейл, коли ми поїхали. — Чому ви не пішли до університету?

— Я відволікся, сер, — відповів я. — Мої оцінки були невисокі, тому я не зміг вступити туди, куди хотів.

— Серйозно? І що вас відволікало? — спитав він. — Може, музика? Ви організували власний гурт?

— Ні, сер, — сказав я. — Нічого настільки цікавого.

Ми поїхали через Трафальгарську площу й скористалися поліцейським проблисковим маячком, щоб проїхати навпростець через Мелл, повз Букінгемський палац до пам'ятника королеві Вікторії. Я розумів, що цією дорогою ми могли їхати лише до одного з двох місць: або до Белгравського відділку, де був штаб відділу вбивств, або до Вестмінстерського моргу, де знаходився труп. Я сподівався на штаб, але їхали ми, звісно, до моргу.

— Але ви розумієте науковий метод? — спитав Найтінґейл.

— Так, сер, — сказав я і подумав: Бекон, Декарт, Ньютон — пам'ятаю. Спостереження, гіпотеза, експеримент і ще щось, що я зможу пригадати, коли повернусь до свого ноутбука.

— Добре, — сказав Найтінґейл. — Бо мені потрібна людина, здатна до об'єктивності.

«Точно в морг», — подумав я.

Офіційно він зветься «Криміналістичний комплекс Іена Веста» і являє собою найкращу спробу МВС надати одному зі своїх моргів такий само крутий вигляд, як в американських серіалах. З метою завадити бридким полісменам забруднювати залишки доказів на тілі померлого, тут є спеціальна аудиторія, звідки можна стежити за розтином наживо на телеекрані. Ця технологія навіть найстрашніший розтин тіла опускала до рівня