Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » П’ятий номер 📚 - Українською

Читати книгу - "П’ятий номер"

249
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "П’ятий номер" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 88
Перейти на сторінку:
торкнулася грудьми води й стрімко майнула вгору, де тремтів блакитно-чистий блават.

– Як там Сашко? – спитала братова.

– Знову щось подіялося. То веселився й марширував, а тепер сидить у хаті й не хоче виходити.

– Забувся про теля?

– Кажу ж: сидить у хаті й думає. Варка боїться, щоб знову йому щось не спричинилося.

Братова гладила кішку.

– Андрій тікати хоче, – сказала Ганя. – Але подадуть на розшук та ще й посадять.

Вона раптом заплакала. Сльози покотилися двома сірими рівчаками.

– Пообідаєш з нами? – спитала братова.

– Не треба було з ними зв’язуватися! Господи, хіба не казала я: не лізь у те кубло. Так ні, уперте таке й дурне, а їм такого дурня тільки й тра… Всі гроші, які привіз, їм оддав, і, дурне, чогось туди ще й лазить. А вони йому у вічі плюють. Господи, навіщо напасть на мене така! Старий дому не тримається, старший у землі гниє, а цей – ні пуття, ні радості!

– Ти до нього якось м’якенько, – сказала братова. – Ти йому якось розтлумач.

– Це розумному розтлумачиш, – схлипнула Ганя, – а в дурного ворони на голові чубляться…

10.

Уже западало сонце, коли мовчазний чолов’яга повів корову додому. Корова була сита й сонна, молоко приємно обважнювало її, і вона передчувала момент, коли до вимені її торкнуться м’які руки, звільняючи її від солодкого й трохи болісного тягаря. Похмурий чолов’яга дивився перед себе, маленькі його очка оглядали світ чіпко й уважно, ступав чобітьми на дорогу – йшов повз паркани й хати, оглядаючи світ будинків і парканів, як оглядають власність. Корова мружилася й ліниво відганялася від мух; похмурий чолов’яга минав двір за двором; околиця, на якій він недавно поселився, спускалась у глибоку річкову долину, місто було на горі, а тут пахло бур’янами та городами, цвіли соняшники й літали домовиті горобці – нагадувало це йому село. Мовчазний чолов’яга понуро брів у пилюці – був він останній із роду, який покинув криту соломою хату.

Завів корову до хліва, низька, дебела жінка загримотіла відром, корова завернула у стійло й розставила ноги, чекаючи доїння, жінка пішла до неї, а похмурий чолов’яга втер з чола піт. Відразу ж вийшов за хвіртку й повільно почвалав по вулиці, повз нові хати й нові паркани. Очі його погасли, ішов повільно й розважно, наче беріг силу, чоботи були закурені, а з-під пахов розходилися темні мокрі півкола. Заросла шия розкладалася на жовті квадрати, які поблискували, – були вкриті плівкою поту.

Чолов’яга відхилив хвіртку, і назустріч йому поспішив Горбатий. Ніс улесливу всмішку і стрибав, наче скалічений птах.

– Заходьте, заходьте, дядьку, – зашепотів він, – я на вас давно чекаю.

Чолов’яга скинув картуза й переступив порога. Горбатий кинувся до скриньки в кутку і витяг звідти зелену пляшку, заткнуту гумовим корком. У кімнаті було парко, а з двору й темряво – пасмо світла, що падало з віконця, сутіні не розгонило.

Похмурий чолов’яга сів до столу й розстебнув горішні гудзики сорочки.

– Валька де? – спитав.

– Хе-хе! – засміявся Горбатий, ставлячи пляшку на стола. – Таке діло лучче без неї. Баба, дядьку, воно завжди баба, не мені вам казать, а коли находиться на таке діло, то чим менше знає, тим, дядьку, ліпше.

Горбатий поставив на стола дві склянки і вийняв гумового корка. Рідина була сива.

– А Вальчин де?

– Зараз він, мені на удовольствіє, у нас не живе, то їсть, я хочу сказати, що ми його тут не тримаємо, – Горбатий сів до столу й урочисто розпрямив плечі. Підтис губи і змружив очі.

Похмурий чолов’яга взяв склянку, подивився на світло, тоді повільно відпив, відірвався, а за другим разом допив усе.

– Не знаю, Петре, – сказав він, – чи такий ти чоловік, щоб тобі до кінця довірять можна було. Умієш ти мовчать?

– Як гроб, – урочисто проказав Горбатий.

Чолов’яга поставив до Горбатого темні, пронизливі очі. Почали вони поступово ширитися, наливаючись темінню, а за мить заполум’яніли. Горбатий покрутив головою і мимовільно зирнув на двері.

– Дивлюся я на тебе, Петре, – сказав твердо похмурий чолов’яга, – і такий ти мені, як глистик.

– Це ви неправильно мене пойняли, дядьку, – поважно сказав Горбатий. – Я, коли хочете знати, то й зовсім не глистик, а такий, що йому довірять можна. І небагато ми від вас просимо, дядьку, хочемо тільки, щоб той буцехвіст за розум узявся, щоб, понімаєте, сім’ю не розбивав – чи ж щось таке погане

1 ... 9 10 11 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П’ятий номер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "П’ятий номер"