Читати книгу - "Зірки Егера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Через якусь мить він мовив до священика:
— Панотче, як поїсте, вислухайте мене — хочу вам щось сказати.
Священик відклав убік дерев'яну ложку і підсунувся ближче до Гашпара.
— Чого тобі, синку?
— Висповідайте мене, панотче.
— Навіщо?
— Щоб я з чистою душею міг явитися на той світ.
— Тобі ще довго цього чекати, Гашпаре.
— Не так уже й довго, як ви гадаєте.— Він кинув погляд на турків і провадив далі: — Коли бранці закінчать вечеряти, сюди має підійти той турок, що полонив мене. Він прийде, щоб знову надіти нам на руки кайдани. Ось тоді я його і вб'ю!
— Не роби цього, синку.
— Я все одно його вб'ю. Коли він підійде — вихоплю в нього кинджал і заколю, як собаку! Встромлю ножа просто в черево! Ви тільки висповідайте мене.
— Синку,— пильно подивився на нього священик,— я не можу тебе висповідати: я лютеранин.
— Нової віри?
— Вона тільки називається новою, а насправді це стара віра, та сама, яку нам заповідав назаретянин Ісус. Ми не сповідуємо — ми тільки самі сповідуємося богу. Ми віримо, що господь бачить глибоко наші душі. Але навіщо тобі помирати? Глянь — ми ще на угорській землі, і Печ близько. Не раз траплялося, що угорським бранцям щастило вирватися з полону.
— А якщо нас ніхто не визволить?
— Божа милість буде над нами. Хіба мало й таких людей, котрі досягли щастя і на турецькій землі. Ідуть туди як бранці, заковані ланцюгами, а там стають панами. А тоді й додому повертаються. Ходім, синку, тобі треба поїсти.
Парубок похмуро дивився на турків.
Священик похитав головою.
— Нащо ж ти тоді мене кликав, коли не хочеш слухатися?
Після цих слів парубок підвівся і почвалав до гурту невільників.
Бранцями були здебільшого молоді й дужі люди. Серед жінок сиділа худорлява циганка. Нігті на руках і ногах у неї за циганським звичаєм були пофарбовані в червонуватий колір.
Циганка часом піднімала голову, відкидаючи волосся, що спадало їй на очі, і щось казала своєю мовою рябому цигану Шаркезі.
— Вона що, твоя дружина? — спитав у нього возій.
— Ні,— відповів циган,— ще не була моєю жінкою.
— Тоді про що ви балакаєте по-циганськи?
— Вона просить пропустити її до вогнища, щоб погадати нам про наше майбутнє.
— Наше майбутнє в руках божих,— відказав на це священик.— Не треба влаштовувати комедії, прикриваючись його іменем.
Серед бранців сиділо двоє літніх чоловіків. Один з них мав обличчя в рубцях, був мовчазний і схожий на пана. Принаймні з його вигляду важко було з'ясувати, якого він походження: чи то пан, чи циган, бо він весь час мовчав і не відповідав на жодне запитання. Від нього йшов запах рушничного пороху. Другий — той селянин, якого вели на одному ланцюгу із священиком. Селянин дивився на все широко розкритими очима, наче дивуючись усьому. Голова його звісилась на груди, немов була важча, ніж в інших людей.
Бранці їли паприкаш з баранини і тихо перемовлялися. Звичайно, говорили про те, як би вирватися від турків.
— Та ніяк,— коротко відрубав селянин і витер губи рукавом сорочки.— Я знаю. Я вже раз помучився в рабстві. Десять років пробув у турецькій неволі.
— І що, відпустили додому?
— Якби ж то. Але й без викупу. Якось нас привезли в Белград. Звідти я втік, переплив Дунай.
— А як воно в рабстві? — запитав шістнадцятирічний хлопчина з водянистими очима.
— Що казати, братику,— зітхнув селянин,— не багато курчат я там з'їв.
— А ви служили у багатія? — запитав чийсь голос з-під фіри.
— У самого султана!
— У султана? А що ж ви робили у султана?
— Я був головним прибиральником.
— Яким це прибиральником? Що ж ви прибирали?
— Стайню.
— А як вони там поводяться з жінками? — запитала чорноволоса молодичка.
Чоловік знизав плечима.
— Тих, що молодші, заміж беруть, тоді вони вже туркенями стають. Але більше лишаються служницями.
— А вони б'ють жінок?
— Кого як.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зірки Егера», після закриття браузера.