Читати книгу - "Рік 2245"

— Гайда, братця, знайомитись! — гукнув пілот бортмеханікам, що давно вже вийшли на його крик і вигуки, і нерішуче м’ялись оподалік.

Підбіг до них, схопив за руки, потягнув до юрби. Обводив і тикаючи по черзі в кожного пальцем, рекомендував:

— Юрко, Алямбек, Петро… Юрко, Алямбек, Петро…

Коли знайомство закінчилось, Петрик підійшов до чвірки і подав кожному рушник і свіжу одежину і показав на басейн.

— Митися, — зрозумів бортмеханік. — Тут, брат, санітарія і гігієна — во! — підніс він вгору великого пальця і весело поспішив за іншими.

Коли вернули у двір, там уже стояв великий екран, а вся молода гурма лежала і сиділа на землі.

Чвірку посадовили спереду, дали по зеленій пігулці, і Петрик почав науку. На екрані з’явилася жінка з дитиною, що весело гралася в неї на колінах.

— Мати, — сказав Петрик, пошанливо підносячи пальця вгору. — Мати.

— Тай по-нашому — мати ж, — зрадів Юрко, від припливу почуття соваючись по землі.

— По якому там «по-нашому»? — передражнив його Іван. — Стануть тепер люди у таку техніку по-хохлацькому розмовляти.

— Не по-хохлацькому, а по-українському, — образився Юрко. — Адже ти чув: Мати. Це в нас так говорять, на Україні…

— Україна… Україна… — зашелестіла молодь, весело потакуючи головами.

— Чув? — сказав Юрко переможно. — От тобі й хохли!

— А Росія? — спитав Іван. — Рашен, — додав він колись вивчене на війні слово.

— Рашен нема, — розвів руками Петрик. — Рашен — Зоо.

— Як то — Зоо? — схопився на ноги Іван. — А люди ж де?

Петрик подумав хвилину, потім показав на екрані кількох людей і запитливо глянув на Івана, ніби питаючи:

— Це?

— Це, — хитнув головою Іван.

— Европа, Азія, Африка, Америка, Австралія, — відповів Петрик і широко розвів руками.

— Перемішались усі на купу, — пояснив Юрко. — Та ти не заважай, а давай учитися далі.

Вчилися до полудня, коли чвірка почала вже плутатись у відповідях на образи, що з’являлись на екрані. Раптом там вималювались дві дівчини. Сиділи і співали щось ніжне і заспокійливе, приграваючи собі на якихось довгих сопілках і час од часу погойдуючись ритмічно. Потім одна, знеможена, схилилась сестрі на коліна. Та поклала їй руку на плече і заспівала колискової.

Юрко напевно знав, що то була колискова, — бо відчув, як від такого співу і ритмічного коливання у нього теж опадають повіки. Стрепенувся і злякано озирнувся навколо. Літуни вже лежали всі; пілот і Алямбек розкинулись у траві. Тільки Іван сидів зіщулившись, уп’явшись очима в екран.

«От іще… ненажера», — просунулась в голові думка, та далі Юрко вже не міг мислити: поклав голову на пілотову ногу і солодко витягнувся.

Іван спідлоба потайки роззирнувся по сплячих. Тоді підвівся і навшпиньках підійшов до екрану. Непрозора скляна шиба. Але не блискуча, і не відбиває в собі того, що стоїть перед нею… Не дзеркало, щось інакше зроблено…

Обійшов навколо, не було нічого: ні дроту, ні жодного апарату, та сама непрозорість скла. Спробував піднести — піднеслося, легко, нічим не зв’язане. Обережно посадив назад. Знову оглянув усіх сплячих. Одна дівчина спала лежачи на боці, її коробочок висмикнувся з-під одежі і звисав на ланцюжку до землі. Підійшов і почав оддалік розглядати його. Коробочок був цільний, не знютований, не склепаний.

«Вилитий, — подумав Ранцев. — Але з чого?»

Приглянувся ближче. Білий матово-синій метал.

«Невже платина? — очі блиснули захланно, заздрісно. — Якась багачка, а валяється на траві. Така якась, що з хлопцями путляється».

Тільки тепер глянув на обличчя. В очі кинулись рівні густі брови і довгі опущені вії. Трохи завеликі губи розпустились вві сні, як у дитини. Спала довірливо, спокійно. Ніби була у себе в хаті, серед рідних, певна, що нема небезпеки і не може її бути. Але ті брови і щось у підборідді, якась твердість, і той з горбиком ніс знову нагадали Іванові: «Обережно!»

Пішов до інших. У всіх були однакові коробочки з однакового металу. В того, що спав розкинувшись навзнак, міг роздивитись, як навколо паска звисає мережка дзвіночків. Усе було з одного чистого матово-білого металу.

«У всіх платина, — подумав прикро. — Всі, видно, з багатеньких».

Скривився злісно. З найдальших бганок пам’яти вилізло і злою жабою розсілось півзабуте, але міцно викарбуване слово:

«Бур-жуй-чи-ки».

Засміявся з радости. То було слово, яке виправдувало його зависть і давало нову силу його злобі. То був камінь, на який він міг опертися, важіль, — що невідклично підважував усяку будову.

Тепер знав, що робити, звідки починати. Заспокоєний вернувся до товаришів і ліг. Заснув скоро.

Прокинувся останній, коли інші вже сиділи на траві, сушачи мокре волосся.

— Купатися. Швидше! — весело гукнув йому Петрик.

— Як, ще раз? — невдоволено перепитав Іван.

— А ти думав? Тут, брат, і шкіра скоро пооблазить — мийся та й мийся, — засміявся мовчазний Алямбек.

Іван поплентався до басейну. Повернувся відсвіжений і навіть трохи заспокоєний.

Петрик знов дав їм по таблетці, і вони засіли перед екраном.

— Починаємо, — гукнув Петрик. — Спершу повторимо: це — Мати… — і здивовано замовк.

Замість Матері на екрані з’явився Іван, злодійкувато роззираючись на всі боки і підкрадаючись до дівчини. В обличчі було стільки злоби і зневаги, що дівчина схопилася на ноги, як від справжнього