Читати книгу - "Привид Чорного острова"

— Я не хочу, щоб твій батько сердився на мене й на тебе, — відказав Олесь.

— Не зважай на нього. Він сердиться на весь світ. Він завжди сердитий чогось і лютий.

— Чому?

— Життя в нього важке. Крім того — батько не вірить у бога. Він тобі щось казав про мене?

— Ні. Звелів тільки, щоб я звільнив твою кімнату. І я мушу це зробити. Я ж тут небажаний гість…

Мері докірливо, з-під брів, глянула на Олеся.

— Я гадала, що ти…

— Кажи.

— Що ти розумний.

— Ото бачиш, як ти помилилася.

— Справді.

Мері глянула у вікно. Її сині-сині очі, раптом посвітлішали, ніби ранкове небо над океаном.

— Коли ти лежав на цьому ліжку напівживий і холодний, мов крига, я розтирала тобі груди долонями…

Олесеві хотілося сказати їй щось ніжне і привітне. Але гарні слова кудись зникали.

— І мені здавалося, що моє тепло переходить у тебе. Може, тому ти й ожив?

— Звичайно.

— Ось бачиш. Коли це так, то ти завжди повинен мене слухати. Обіцяєш?

— Звичайно.

— Не так. Скажи…

— Обіцяю. Обіцяю.

— Ще раз скажи.

— Обіцяю, міс Мері.

Обоє засміялися.

— Підкоряються сильним, — вимовила Мері, — отже, я сильна, правда?

— Так, ти сильна, та мені здається, що твій тато сильніший.

— Хай здається. Ти мусиш знати: я лише вдаю, що слухаю тата й роблю, як він схоче. А насправді завжди все виходить по-моєму. Їж. Я зробила печеню для тебе.

Вперше за багато днів Олесь поїв смачно, з апетитом: випорожнив сковорідку, випив дві чашки чорної кави і відчув, як силою наливаються його м'язи.

Летять навколо земної кулі радіохвилі:

— Всім! Всім! Всім!

Цього разу капітан танкера «Полтавець» звертається з проханням: «Знайдеться матрос Олесь Сивоконь — повідомте про це найближчий радянський корабель, а також китобійну флотилію».

Ще раз радист Гриша Тютюнник описує особисті прикмети радянського матроса, який так необачно опинився в океані.

Величаво, як білий лебідь, впливла яхта в єдину бухту Чорного острова. Десь за півмилі від берега вона кинула якір. А за кілька хвилин на хвилях уже гойдалася шлюпка. Два матроси вправно гребли. Поважний чоловік у білому капелюсі стояв і дивився вперед.

Коли шлюпка плавно сіла на мілину піщаного пляжу, два матроси скочили у воду, переплели руки. На ті сплетені руки сів поважний чоловік, обхопивши матросів за шиї. Кілька кроків вони брели у воді. На березі поважний чоловік наказав матросам повертатися на яхту.

— Я повідомлю, коли за мною надсилати шлюпку.

Поважний чоловік, тримаючи в руках валізку, повільно йшов до будинку. Він був схожий на добрячу бочку з-під пива. Відсапуючись через кожні п'ять хвилин, ніс черевце своє на гору.

Настрій у цього опецькуватого чоловіка пречудовий. Напевне, на нього чекає на острові радісна звістка. Ось зараз його оточать мешканці острова і будуть радіти, сміятися. Він же поведеться з ними в міру великодушно, бо, зрештою, не такий уже старий. Адже коли тобі трохи-трохи за п'ятдесят, то вже й складати зброю? За сучасного рівня медицини, та ще коли є гроші, можна протриматися на цьому світі з десяток років, не відчуваючи тягаря старості, безсилля. Хай у цьому переконається й Мері.

О-о, вона буде задоволена, а може, навіть покохає його. Зовсім же небагато треба, щоб жінка була щасливою. Кілька десятків платтів, пальто, самоцвіти. І все. Ні — ще дві-три автомашини найновішої марки.

Раніше, напевне, глузували б з нього — взяти за дружину двадцятирічну дівчину. Ще й богом страхали б.

Тепер не та епоха. Тепер навпаки — заздритимуть, вихвалятимуть.

А Джона Сміта він приборкає. Хай собі шукає скарб до кінця днів своїх. Джон гадає, що ніхто не знає, чого він тут поселився. Дивак! А коли й справді розшукає той скарб, то…

Але про це не варто думати. Навіщо забивати собі памороки всілякими передбаченнями. Треба жити сьогоднішнім днем. Не так багато відведено тих днів людині.

— Поглянь, тату! Поглянь! Уже приїхав, — гукнув Білл.

— Ой! — схаменулася Мері. — Я ж наречена. Треба одягнутися. Але запам'ятай, тату. Морісон не повинен знати про Олеся.

— Він його відвезе на материк.

— Ні.

— Мені не потрібен тут дармоїд.

— Гаразд. Тоді я поїду з ним. — Мері побачила, як після цих слів знітився батько — плечі згорбилися, руки безсило опустилися.

Щоб якось пом'якшити удар, Мері сказала:

— Олесь ще зовсім хворий. Навіть не тримається на ногах.

Джон Сміт не думав одразу й так легко здавати свої позиції.

— Там вилікують і на ноги поставлять.

Мері опустилася на стілець і махнула рукою.

— Тоді знайте: я ніколи не стану нареченою Морісона. Тільки з'явиться на порозі — одразу йому про це й скажу.

— Помовч! Зробиш, як я звелю! — насупився Джон і тяжко рушив до неї. Та Мері підхопилась на ноги, втупила свій погляд у батька і твердо вимовила:

— Ні! Й ще раз — ні!

— Тату, не чіпай її! Не чіпай! — вигукнув Білл і. повис у батька на руці.

— Геть, щеня! — відкинув сина Джон.

— Бога побійся, батьку…

— Хай він мене боїться, твій бог нещасний. Іди вдягайся.

— Не піду.

— Йди, — стиха сказав батько, — хай