Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

як, даєте згоду допомогти нам? Тоді все гаразд. Слухайте уважно, що маєте зробити. Як наказав обер-лейтенант, підете на конспіративну квартиру і встановите зв’язок з Матвієм Васильовичем. Можливо, віл дасть якісь завдання. Та перш ніж приступити до них, інформуйте майора. — Чоловік у цивільному вказав на знайомого чекіста, який сидів поряд за столом. — Отже, без погодження з Петром Романовичем не здумайте виконувати те, що накажуть. За вашу безпеку, а також за успішне проведення операції відповідає майор. Він ознайомить вас з деталями. Бажаю успіху. БУДИНОК НА ВУЛИЦІ ПИРОГОВА

Сонце вже хилилося на захід, коли Олександр зайшов у двір. В глибині під берестом стояв невеликий двоповерховий будинок.

«Добре влаштувався, нічого не скажеш», — подумав Криворученко і ступив до вхідних дверей.

Піднімаючись по крутих сходах, відчув, як душу огортає хвилювання: бракувало повітря, стискало груди…

На другому поверсі — двоє дверей. Вгорі жевріє синя лампочка. «Мабуть, забули вимкнути, — майнула думка. — А може, це умовний сигнал?»

Зупинився біля дверей, оббитих чорним дермантином з металевим номером «4». Пальці рук стали вологими. Якусь хвилину Олександр вагався, потім натиснув кнопку дзвінка. Довго ніхто не відповідав. Здавалось, у квартирі нікого немає. Лише згодом зашаруділи кроки.

— Хто там? — долинув насторожений голос.

— Відчиніть! Я до Матвія Васильовича Холодного, Він тут живе?

Секунда, друга, третя… Десята… Тиша. Потім скреготнув ключ, двері відчинились. На порозі з’явився літній чоловік у зелено-сірій піжамі, з сивою борідкою і чорними, як смола, очима. Він зміряв Криворученка пильним поглядом.

— Я Матвій Васильович. Чого треба?

— Ми з вашим братом однополчани…

— А, тоді заходьте. Розкажіть, як він там.

Господар пропустив Криворученка поперед себе, замкнув двері й забрав ключа. Йшли напівтемним коридором, де стояли якісь скрині, велосипед, великий цинковий таз. Зате в кімнаті було світло, чисто. На стінах і підлозі барвами вигравали килими.

— Сідайте, — запросив Матвій Васильович, вказуючи на канапу.

— Дякую, — відповів Олександр і вмостився на самому краєчку.

В ноги вливалася бридка млость. А ще не знав, як триматись, бо в господаря очі гострі, од нього, мабуть, важко приховати фальш. Нарешті, взяв себе в руки, назвав пароль:

— Вам привіт від брата.

— Від Петра чи Павла? — почув відзив.

— Від молодшого, Петра.

— О, дякую, дякую! — заметушився Матвій Васильович. — Давненько не було вісточки од нього. Я почав уже хвилюватись. Іде ж війна, і все може статися…

— А ось цю річ, — Олександр дістав з нагрудної кишені годинника, — брат наказав передати вам.

Господар довго й уважно розглядав подарунок, перебирав пальцями ланцюжок, немов перелічував у ньому кількість малесеньких кілець. Після тривалої паузи запитав:

— Коли ви приїхали до Вінниці?

— Нещодавно.

— Добралися без ускладнень?

— Авжеж. Мені пощастило. За дві пачки сигарет шофер попутної машини привіз мене з Ровно до самої Вінниці.

— Годин вісім були в дорозі?

— Що ви! Значно менше.

— Документи у вас перевіряли?

— Уявіть собі, ніхто навіть не цікавився, хто я і куди їду.

— Так, так, — багатозначно мовив Матвій Васильович. — Тоді розкажіть мені, коли і яким чином дісталися сюди відтіля, — він махнув рукою, кудись за плечі.

Криворученко розповів усе так, як радив Петро Романович. Для переконливості показав навіть свої демобілізаційні документи. Власне, на цьому, як вважав Криворученко, й закінчилася перевірка. Господар квартири розпорядився:

— Отже, поки що лишаєтесь у мене. Тільки поводьтеся так, щоб вас ніхто тут не бачив.

Він завів Олександра до невеличкої кімнати, де стояли лише канапа й столик, завалений книжками.

— Майте на увазі, крім мене, ніхто не знає, що ви тут. На випадок небезпеки — ви мій племінник. Повертаєтесь після госпіталю до Харкова. Зрозуміли?

— Авжеж, — відповів Криворученко.

Через кілька хвилин Матвій Васильович вийшов з квартири. Години дві в помешканні було тихо, потім гримнули двері. Господар приніс Олександрові вечерю. Постояв, подивився, як гість апетитно жує консервовану свинину, знизав плечима і мовчки зник.

Ніч минула спокійно. Потім настав новий день, а з ним з’явились непередбачені для Криворученка тривоги.

ЧОРНИЙ ЧЕМОДАН

Поїзд ішов на захід. В купе сиділо кілька жінок. Вони розмовляли про свої буденні клопоти, про ціни на базарі, продовольчі картки…

— А я оце й без хліба сиділа б, аби хоч один синочок поріг дому переступив, — бідкалася літня пасажирка в благенькій хустці. — Про двох соколиків тільки папірці зберігаю. Однаково в них написано: «Загинув смертю хоробрих».— І жінка зайшлася гірким плачем.

— Не побивайтесь так, себе хоч побережіть, — заспокоювала її сусідка. — Я теж свого найменшого, в думках, було, поховала. Два роки в окупації нічого не знала про нього. Аж потім об’явився з товаришем, коли німців погнали на захід. «Я, — каже, — дорога матусю, партизанив і близенько від села був, а зайти не міг* Не мав права»…

— А у нас на тому тижні диверсанта зловили, — порушила мовчанку бабуся. — Зайшов на виселок, подейкують, і якісь порошки в колодязь сипав. Інвалід один, міліціонер колишній, побачив. Зловили жінки й відвели, куди слід. Тепер уже не викрутиться.

— Лазять гади, — зі злістю кинула молодиця, що сиділа скраю. — Спершу й не візьмеш втямки: людина як людина. Ну, ось такий, як цей, — кивнула на Олександра.

— А ти, синку, мабуть, їдеш воювати? — промовила старенька мати двох загиблих синів. — Боже мій, скільки їх, отаких, уже поїхало! І ще їдуть на фронт, а назад ніби доріженьку забули…

Від тих розмов Олександрові стало жарко. Розстібнув гудзики гімнастерки, а руки запхав до кишень — тремтіли пальці.

«Ту-ттук, ту-ттук», — вистукували колеса. «Тук-тук-тук», — гупало в грудях серце.