Читати книгу - "Італійські казки"

— Дайте мені, — каже, — домоткану сукню, черевики з сириці та просту хустину запинатися.

— Ні, — сказала кицька, — ти пожаліла моїх дітей, і за це я тобі подарую щось вартіше.

Вона взяла найгарнішу сукню, найдорожчу хустку, черевички з тоненького хрому і сказала:

— Ти це заслужила — одягайся і взувайся. А як вийдеш звідси, — підійди до стінки нашої хатини, встроми пальці в дірочки, тоді витягни й поглянь угору.

От дівчина вийшла, підійшла до стіни, встромила в дірочки пальці, тоді витягла — а на них персні виблискують, один від одного кращий. Звела голову — а їй на чоло впала ясна зірка. Прийшла пасербиця додому така прибрана, мов наречена.

Глянула на неї вражена мачуха та й питає:

— Звідки це в тебе взялися такі дорогі речі?

— Ой мамо, потрапила я ненароком до кицьки в оселю, допомогла котенятам дещо поробити — от вони й обдарували мене всім цим. — І розповіла все, як було.

Закортіло мачусі й свою рідну дочку по такі подарунки послати.

— Вставай, вставай, доню, та йди, — будить мати дівку вранці. — Он бачиш, яке багатство принесла сестра, то й ти собі таке придбаєш.

— Не хочу я вдосвіта вставати, — відказує дочка-ледащиця. — Нікуди я не піду! Надворі холодно, краще погріюсь коло грубки.

Але мати палицею виштурхала її з дому. Тоді ледарка попленталася полем, натрапила на ту саму кучеряву капустину, вирвала її і зійшла східцями до кицьки в хатку. Перше котеня, яке зустріла, — смикнула за хвіст, друге за вухо потягла, третьому вуса відірвала, четвертому голку поламала, п’ятому відро в криницю вкинула.

Цілий ранок вона тільки заважала всім, і бідолашні котенята жалібно нявчали.

Опівдні прийшла кицька-мати і дзеленькнула в дзвіночок:

— Мамусю, — сказали котенята, — ми хотіли працювати, але оця дівчина нас за хвости тягала, мучила й нічого не давала зробити!

— Он як! — сказала кицька-мати. — Ну, сідайте всі до столу.

Дівчині вона дала ячного коржика, намоченого в оцті, а кожному котеняті насипала макаронів із м’ясом. Побачила це дівчина та й заходилася в котенят м’ясо з макаронами з тарілок забирати. А коли повставали з-за столу — як і в себе вдома, — навіть не подумала посуд прибрати, а не те що перемити. Одначе зразу сказала:

— А тепер дай мені, кицько, такі подарунки, як моїй сестрі.

Кицька завела її в комору й запитала, що б вона бажала собі взяти.

— Хочу оцю найкращу сукню! Оці черевички на найвищих підборах!

— До цього тобі зась, — відповіла їй кицька. — Бери оту буденну спідницю та оті стоптані шкарбани.

Потім кицька накинула дівчині на плечі драну хустку й випровадила за двері.

Прийшла дівчина додому в дранті, як опудало. Побачила це мати і вмерла від злості.

А невдовзі померла й дочка, бо працювати вона не хотіла, а без матері не вміла для себе навіть юшки зварити.

Добра й працьовита пасербиця побралася з гарним хлопцем і жила на світі довго й щасливо.

Мала одна жінка дочку, велику на зріст і ласу попоїсти. Коли мати давала їй супу, вона виїдала його полумисок за полумиском і просила ще й ще. А мати насипала їй і, насипаючи, все промовляла: «Три… чотири… п’ять…»

Коли ж доходило до сьомого полумиска, мати давала дочці добрячого штурхана й вигукувала:

— Оце тобі сім!

Якось ішов недалечко багатий юнак. Побачив він у вікно, як мати штурхала свою гарну дочку, приказуючи: «А оце тобі сім, а оце тобі сім!..» Дуже припала йому до вподоби дівчина-красуня. Зайшов він до їхньої господи та й питає:

— Сім? Чого сім?..

Матері сором було признатися, що дочка так багато їсть, і вона сказала:

— Сім?.. Сім веретен прядива. Вона в мене така працьовита, що невдовзі й овець їй не вистачить. Сьогодні напряла вже сім веретен, і все їй мало! Довелося її покарати. Нехай хоч спочине.

— Коли так, — сказав той перехожий, — то віддайте її мені за дружину. Але я спершу побачу, чи то й справді вона така працьовита.

Відвіз він дівчину до себе і поселив у кімнаті, повній кужелю.

— Я капітан, — сказав юнак, — і вирушаю в далеку плавбу. Якщо, поки я вернуся, ти перепрядеш весь оцей кужіль, то справимо весілля.

Крім кужелю, капітан залишив у кімнаті ще дорогі сукні та коштовності, бо він був дуже багатий.

— Як поберемося, все оце стане твоїм, — сказав він дівчині, прощаючись. Заблищали у дівчини очі, як побачила вона пишне вбрання. Їй ніколи таке й не снилося. Приміряла одну сукню, почепила на себе коштовності та як глянула в дзеркало, аж заспівала з радощів: вона доти й не думала, що така вродлива. Приміряла другу, дивиться — ще краща вона, ще чарівніша… А за кужіль зовсім забула. Отак щодня милувалась дівчина своєю вродою, не могла надивитись, натішитись…

А час минав. Ось уже чекають капітана з подорожі. Зажурилася дівчина — ніколи їй не бути дружиною капітана — й стала гірко плакати.

Коли це через вікно в кімнату влетів оберемок якогось лахміття і впав дівчині до ніг, а з нього стала старезна бабуся з предовгими віями.

— Не бійся мене, — каже вона дівчині, — я прийшла тобі