Читати книгу - "Повії теж виходять заміж, Євгенія Анатоліївна Кононенко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дізнавшись, що з батьками, сказав, що його батьки дуже далеко. І замовк. Неля подумала, може, варто висловити співчуття.
- Дуже далеко, – повторив Юрен. – На півночі Ютландії. Цього разу ти не зможеш познайомитися з ними.
– Милий хлопець, – подумала Неля. Такий безпосередній. Але такий дурний. Навіщо йому well-educated woman?
Приїхали. Викупаний пес Ганс зустрів їх у крихітному садочку. Юрен повів Нелю в дім, де кожна річ мала свою історію. З цієї чашечки його годувала ще бабуся з боку мами.
Вона була родом зі Швеції. А ось годинник. Він давно не ходить, і полагодити його не можна, але він належав дідові з боку батька. Вітальня дуже велика, крісла, шафи для статуеток, камін. Книг нема. Тільки грубезний телефонний довідник.
- Ходімо нагору. Ось моя спальня. Ти не бійся. Проходь. I'm not going to attack you.
На ліжку лежить дебелий кіт Еммануїл. Юрен відчинив дверцята великої шафи.
- Ось мої сорочки. Я люблю мати багато сорочок. Люблю їх часто міняти. Знаєш, щодня інша погода, хочеться одягти іншу сорочку. Бо коли мало сорочок, то їх погано прати.
Ліпше, коли багато. Повна машина.
- Зараз почне про шкарпетки, – подумала Неля і не помилилася…
- Шкарпетки я завжди купую на різдвяному ярмарку. Купую блоки по п'ять пар. 60 крон за кожен блок! Я плачу непогану ціну, чи не так? – Юрен пишається своїми сорочками і шкарпетками.
- В мене в домі ще дві спальні. Одна ось поряд. Інша поверхом вище. Яка тобі більше подобається? Can you say definitely? This or that?
Вечеряти він повіз її за місто.
- Що ти хочеш? – запитав він її. – Нічого не хочеш? Тобі те, що й мені? ОК. Я люблю м'ясні рулети: яловичину начиняють м'ясом гуски. На салат раджу взяти креветки. До них добре йде італійське «Шардоне».
Їхній перший ресторан, очевидно, не був занадто розкішним. Напої наливав сам Юрен. Офіціант лише носив страви. На столі горіла свічка у срібному канделябрі.
- Тобі подобається?
- Так, – відповіла Неля. – Нарешті я почув від тебе чітку відповідь. Definite answer. Ти щаслива?
Неля зітхнула.
- Щастя – це таке складне почуття…
- Але, я думаю, через три дні ти будеш зовсім щаслива.
Протягом трьох днів він возив її по маленьких містечках Зеландії. Залишали авто, блукали вузькими вуличками серед вивісок з перекресленим O. Їздили у старовинне містечко Кеге.
То була чарівна казка. Здавалося, якби кожен із цих будиночків був у цьому місті лише один, варто було б їхати на нього дивитись. А тут цілі вулички таких споруд. Дивним дисонансом виглядали сучасні вітрини із сучасним крамом.
- Ти в магазини тут не дивись. Тут усе дуже дороге. За покупками ми в суботу поїдемо на ярмарок.
Обідали в ресторанах. У келихах переливалися заморські вина.
- В Данії немає свого виноробства. Зате в нас є вина з усього світу. Навіть з Австралії, – гордо розповідав Юрен. А food stuffs у нас свої. В Данії все найкраще. І молоко, і м'ясо, і риба. У Східній Європі Юрен мав аґентство з нерухомості. Працював на себе. Робив гроші для себе. Звичайно, легше працювати на когось. Менше відповідальності. Але грошей теж менше. Правда?
- Я не знаю. Я завжди жила в іншому світі.
- Так, у вас все було по-іншому. Але тепер і у вашій країні дозволили робити гроші. Ви теж скоро будете щасливими.
Правда, ваш уряд абсолютно про вас не дбає. У вас за гуманітарну допомогу на кордоні вимагали 30 відсотків податку! Такого нема в жодній країні! У нас зовсім інша справа.
- А відомий західний філософ Мішель Фуко назвав ваше суспільство комфортабельним концтабором. Писав, що зберігати оптимізм у ньому можуть тільки ті, хто роблять гроші. Тільки вони не бачать абсурдності цього світу.
- Ну то значить треба робити гроші.
Вечорами Юрен показував їй сімейні альбоми. Вона вже знала в обличчя і бабусю з боку батька, і бабусю зі Швеції.
Показав і листи, які отримав від інших жінок.
– Подивись, що вони написали, – обурювався Юрен. – Писали, що хочуть створити зі мною сім'ю. Хіба можна так прямо? А ось твої листи, – Юрен дістав пластикову папку, де знайомі конверти лежали разом з оплаченими рахунками за телефонні переговори з Києвом та чеком про сплату вартості авіаквитка Київ-Копенгаген-Київ.
До Копенгагена він її повезти відмовився.
- Ти хіба не бачила, що там коїться на автостоянках? Ти бачила, що було в Каструпі? А в столиці ще гірше. Я не зможу там залишити своє авто.
- А може туди ходить якийсь громадський транспорт? Електричка чи рейсовий автобус?
Юрен не зрозумів, вона намагалась пояснити. Нарешті до нього дійшло.
- Автобусами їздять тільки ті, в кого нема машини! Навіщо я повезу тебе автобусом, якщо в мене вольво останньої моделі?..
Ти образилась? В столиці дуже важко! Там живе жінка, яку я любив багато років. Коли я їздив до неї, то лишав машину на її подвір'ї. Вона і зараз би нічого не мала проти, але я більше не хочу. Вона дуже освічена. Як і ти. Вона працює в Національній бібліотеці. Її теж запрошують на європейські конференції. Вона робить доповіді різними мовами. Ми любили одне одного багато років. Але вона не захотіла вийти за мене заміж. Вона ні за кого не хоче заміж.
Вона теж знає і К'єркеґора, і Мішеля Фуко. І теж не проти поговорити про абсурд. Але як на мене, абсурд – це кохати і не хотіти сім'ї. Ти не переживай, що ми
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повії теж виходять заміж, Євгенія Анатоліївна Кононенко», після закриття браузера.