Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Цинкові хлопчики 📚 - Українською

Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Цинкові хлопчики" автора Світлана Алексієвич. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 17
Перейти на сторінку:
вони ніколи про це не дізнаються. Їх більше вже не обдурять.

Рядовий, водій



– Дуже сумувала далеко від Батьківщини…

Чоловік служив тривалий час у Німеччині, потім у Монголії… Двадцять років моїх минули поза Батьківщиною, яку я любила нестримною любов’ю. І я написала до Генерального штабу, що все життя за кордоном, більше не можу. Прошу допомогти повернутися додому…

Ми вже сіли в потяг, а я досі не вірила. Щохвилини питала в чоловіка:

– Ми їдемо до Радянського Союзу? Ти мене не обманюєш?

На першій станції взяла в руку грудочку рідної землі, дивлюсь на неї і посміхаюсь – рідна! Я її їла, повірте. Умивала нею обличчя.

Мій улюблений… Мій… Наш… Юрко в мене – старшенький. Негарно матері в цьому зізнаватись, але я любила його понад усіх на світі. Більше, ніж чоловіка, більше, ніж другого сина, я любила всіх, але його якось особливо. Він був маленький, я спала і тримала його за ніжку. Не могла собі уявити: як це я побіжу в кіно, а сина залишу з кимось. Брала його, тримісячного, кілька пляшечок молока, і ми вирушали на фільм. Можу сказати, що я все життя була з ним. Виховувала його лише за книжками, за ідеальними образами: Павка Корчагін, Олег Кошовий, Зоя Космодем’янська. У першому класі він знав напам’ять не казки, не дитячі вірші, а цілі сторінки з «Як гартувалася сталь» Миколи Островського.

Вчителька була в захваті.

– Хто твоя мама, Юрку? Ти вже так багато прочитав.

– Моя мама працює в бібліотеці.

Він знав ідеали, але він не знав життя. Я теж, стільки років живучи далеко від Батьківщини, уявляла, що життя складається з ідеалів. Ось випадок… Ми вже повернулися до рідних місць, жили в Чернівцях. Юрко навчався у військовому училищі. Якось, о другій годині ночі – дзвінок у двері. Стоїть на порозі він.

– Ти, синочку? Що ж так пізно? Чому в дощ? Мокрий весь…

– Мамо, я приїхав тобі сказати: мені важко жити. Те, чого ти навчала… Нічого цього немає. Звідки ти це все взяла? А це лише початок… Як я буду жити далі?

Усю ніч ми з ним просиділи на кухні. Про що я могла говорити? Все про те саме: життя прекрасне, люди хороші. Усе правда. Тихо мене слухав. Уранці поїхав до училища.

Не раз я наполягала:

– Юрку, кидай училище, іди до цивільного інституту. Твоє місце там. Я ж бачу, як ти страждаєш.

Він не був задоволений своїм вибором, тому що військовим став випадково. З нього міг би вийти гарний історик… Учений. Він жив книгами… «Яка чудова країна – Давня Греція». І читає все про Грецію. Потім про Італію: «Мамо, Леонардо да Вінчі думав про польоти в космос. Коли-небудь розгадають посмішку Джоконди…» А в десятому класі на зимових канікулах поїхав до Москви. Там у мене живе брат, полковник у відставці. Юрко з ним поділився: «Хочу вступати до університету на філософський факультет». Той не схвалив.

– Ти чесний хлопець, Юрку. Бути філософом у наш час важко. Треба обманювати себе та інших. Будеш казати правду, потрапиш за ґрати або до божевільні.

Навесні Юрко вирішує:

– Мамо, не питай мене ні про що. Я буду військовим.

Я бачила у військовому містечку цинкові домовини. Але тоді: один син – у сьомому класі, другий – ще молодший. Сподівалася: поки вони виростуть, війна скінчиться. Хіба війна може бути тривалою? «А вона виявилася завдовжки зі школу, з десять років», – сказав хтось у Юрка на поминках.

Випускний вечір в училищі. Син – офіцер. Але я не розуміла, як це Юркові потрібно буде кудись їхати. Не уявляла ні на мить свого життя без нього.

– Куди тебе можуть направити?

– Попрошусь до Афганістану.

– Юрку!

– Мамо, ти мене виховала таким, тепер навіть не думай перевиховувати. Ти правильно мене виховала. Усі ті виродки, з якими я стикався в житті, – не мій народ і не моя Вітчизна. Я поїду до Афганістану, щоб довести їм, що в житті є високе, і не кожному вистачає для щастя забитого м’ясом холодильника і «Жигулів». Є ще щось… Ти так навчала…

Він не сам попросився до Афганістану, багато хлопців подали рапорти. Усі вони – з хороших сімей: в одного батько – голова колгоспу, в іншого – сільський учитель… Мама – медсестра…

Що я могла сказати своєму синові? Що Батьківщині цього не потрібно? А ті, кому він хоче щось довести, як вважали, так і будуть вважати, що до Афганістану їдуть лише за ганчір’ям, за чеками. За орденами, за кар’єрою. Для них Зоя Космодем’янська – фанатичка, а не ідеал, тому що нормальна людина на таке не здатна.

Не знаю, що зі мною сталося: плакала, умовляла. Зізналась йому в тому, у чому сама собі боялась зізнатися… Але про що вже говорили… Уже тихенько шепотілись на кухнях. Я його спитала:

– Юрку, життя зовсім не таке, як я тебе вчила. І якщо я довідаюсь, що ти в Афганістані, вийду на площу… На лобне місце… Обіллю себе бензином і підпалю. Тебе вб’ють там не за Вітчизну, тебе вб’ють невідомо за що… Просто так. Хіба може Вітчизна посилати на загибель своїх кращих синів без великої ідеї?

І він обманув мене. Сказав, що поїде до Монголії. Але я знала: це ж мій син, він буде в Афганістані.

Водночас пішов до армії Гена, мій молодший. Я за нього була спокійна, він виріс іншим. Їхні вічні суперечки з Юрком.

Юрко:

– Ти, Гено, мало читаєш. Я ніколи не бачив у тебе в руках книжку, лише гітару.

Гена:

– Я не хочу бути таким, як ти. Я хочу бути як усі.

Вони поїхали, а я перейшла жити до них у дитячу. Втратила цікавість до всього, окрім їхніх книжок, їхніх речей, їхніх листів. Юрко писав про Монголію, але так плутався в географії, що я вже не сумнівалась, де він. Удень і вночі перебирала своє життя… Краяла себе на шматочки. Цей біль не передати жодними словами…

Я сама його туди відправила. Сама!

…Заходять якісь чужі люди, за їхніми обличчями вловлюю – вони принесли мені біду. Відступаю до кімнати. Лишається остання страшна надія:

– Гена?!

Вони відводять очі. А я ще раз готова віддати їм одного сина, щоб урятувати іншого…

– Гена?

Тихо-тихо хтось із них вимовив:

– Ні, Юрко.

Далі не можу… Не можу далі… Два роки я помираю. Я ні на що не хворію, але я помираю. Я не спалила себе на площі, чоловік не відніс і не кинув їм в обличчя партквитка. Ми, напевно, уже померли. Тільки ніхто про це не знає…

Ми самі про це не знаємо…

Мати



– Я одразу себе переконав: «Я все забуваю. Я все забуваю…»

У нас у родині табу на цю тему. Дружина там посивіла в сорок років, у донечки було довге волосся, тепер у неї коротка стрижка. Під час нічних обстрілів Кабула не могли її добудитись і тягнули за волосся.

А через чотири роки мене раптом понесло, понесло… Хочу говорити… І вчора зайшли випадкові гості, не можу себе зупинити. Приніс альбом… Показав слайди: зависають над кишлаком «вертушки», кладуть на ноші пораненого, поруч – його відірвану ногу в кросівці. Полонені, засуджені до розстрілу, наївно дивляться

1 ... 9 10 11 ... 17
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цинкові хлопчики», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Цинкові хлопчики"