Читати книгу - "Мій ізмарагд, Франко І. Я."

Будь тут мені як вся дворян громада!

Ходи, сідай зо мною враз снідати,

Бо не привик я їсти сам один».-

«Здоров був, царю! - став пастух казати.-

Не може твій покірний селянин

Снідать з тобою. Се йому не слід».-

«Не може? - скрикнув цар.- З яких причин?

«Бо запросив мене на свій обід

Ще старший цар від тебе, цар безодні,

Цар неба і землі, цар на весь світ.

Я, царю любий, піст держу сьогодні».-

«Га, добре діло! - мовив цар.- Та знай:

Я цар, оба ми втомлені, голодні…

Для мене, братику, свій піст зламай!

Снідай зо мною, завтра пость всю днину!» -

«Я радо, царю, се зроблю, лиш дай

Мені поруку певну, незрушиму,

Що доживу до завтрашнього дня,

І проживу всю днину ту, і встигну

Сповнити те, що богу винен я».

Зворушили царя слова ті пастухові.

Він мовив: «Справді, не мені рівня

Той цар, і з ним я не стою у змові,

Тобі поруки я не можу дать!

Іди й йому ти вірно встійся в слові!»

Пастух пішов, а цар сів сам снідать.

Асока, цар премудрий, милосердний -

Були колись такі царі на світі -

З цілим двором раз їхав через місто

І вздрів аскетів двох - худих, блідих,

В одежах із кори та бур’яну.

Швиденько зсів з коня могучий цар,

І підійшов до них, і поклонився

Їм до землі, і цілував їх ноги,

Благаючи благословенства в них.

Не любо се було його дворянам.

«Занадто цар унижує себе

Перед неробами та жебраками!»

Та не посмів ніхто цареві в очі

Сказати се. А був там царський брат,

То сей почав цареві докоряти.

Мовчав Асока, не сказав ні слова,

І вечором у двір вони вернули.

А був у краю звичай старосвітський:

Коли кого на смерть засудить цар,

То перед дім його шле трубача;

І перед чи́їм домом сей затрубить,

Тому на завтра треба смерті ждати.

То цар Асока ще в той самий вечір

Шле трубача з смертельною трубою

Перед свойого брата дім. Заграла

Труба зловіща. Похололо в серці

У брата царського. Хоч він не чув

Ніякої провини за собою,

Та знав, що царська є незмінна воля.

Всю ніч не спав нещасний, все тремтів,

Ридав, зітхав, робив порядок дома.

А рано у невольницькій одежі,

Присипавши волосся пилом, шнур

На шию засиливши, він пішов

У царський двір і став перед царем.

«Се що такого? - запитав Асока,

Ніби дивуючись.- Чого ти, брате,

Ідеш в такій невольничій подобі?»

«Ти, певно, ліпше знаєш се, мій царю!

Я знаю тільки те, що вчора з ночі

Труба смертельна перед моїм домом

Заголосила. Я готов на смерть».

Та радісно обняв його Асока.

«Ну, бачиш, брате, як ти налякався,

Хоч знаєш, що твій цар є враз твій брат

І що ні в чому ти не винуватий.

А вчора сам ти докоряв мені,

Коли корився я перед старцями!

Адже ж вони такі ж післанці смерті,

Післанці всемогучого царя,

Що нам не брат, не сват і не рідня

І в кождій хвилі може нас покликать

На суд свій строгий. Сі його післанці

Грізніші, ніж моя труба смертельна.

Оттим-то я корився перед ними

На знак, що розумію їх призив,

Прости мені тривогу сеї ночі,

Та уважай на ті смертельні труби,

Які господь раз в раз нам посилає,

Щоб не застав нас сонних, неготових

Його призив могучий. Будь здоров!»

Як согрішив Адам у раї,

І потім людський весь народ

В тяжких гріхах почав бродити,

Два ангели, Арот, Марот,

Сказали богу: «Боже, батьку,

Невдалий твір твій - чоловік!

От бач, твою зневажив волю,

З твойого шляху геть утік.

Таку малесенькую пробу,

Як ти йому в тім раю дав,

І тої не вдержав, безтямний,

І волю він твою зламав!»

«А ви б, міркуєте, вдержали?» -

Господь до ангелів прорік.

«Ах, господи! - Арот аж скрикнув.-

Що ангел, то не чоловік!»

«Ну, добре, йдіть до Вавілона!

Людей неправедних судіть!

Судіть по правді, та вважайте,

Самі в покусу не впадіть!»

Гуде по Вавілоні слава,

Загомонів увесь народ:

Судді преправедні явились,

Арот і брат його Марот.

Мов звіра дикого з оселі,

Так кривду з-між людей женуть,

Розсуджують царів і бідних

І з шляху правди не схибнуть.

Радіє люд. Одна в задумі -

Астарте, віщая жона.

«Не віриш?» - люд її питає.

«Попробую»,- рекла вона.

На другий день препишно вбрана

Вона в судилище пішла,

За нею ж повний збан рабиня

Вина солодкого несла.

«Послухайте, судді правдиві,-

Вона розсудливо рекла,-

З мойого саду бистра річка

На млин сусідові текла.

В сусіда жінка язиката

Мене неславить; за сей чин

Я відкопать веліла річку,

Ось і стоїть сусідів млин.

Сусід мене з слізьми благає

На млин пустити воду знов,

Бо се ж увесь його прожиток,

Його й дітей, п’ятьох голов.

А я тверджу: не має права

На воду