Читати книгу - "Голова з площі Пігаль"

– Метром у Франції іменують будь-кого, хто володіє певним фахом. Наприклад, у часи правління королів метром називали міського ката. Але ви вгадали, месьє. Я адвокат. То дозволите?

Кошовий відступив, пропускаючи гостя.

У злиденний інтер’єр мансарди Александр Роше своїм виглядом не вписувався зовсім. Навпаки, виглядав випадковим, навіть аномальним. Проте Кошовий раптово впізнав у гостеві себе – так або приблизно так він виглядав напередодні війни. Александр був приблизно того ж віку, що й Клим десять років тому. Модне синє пальто з тонкої вовни, елегантний білий шарф, тонкі рукавички, циліндр, начищені штиблети. Ще – доглянуті чорні вусики на гладенько поголеному обличчі.

Поруч із ним Клим ураз відчув себе клошаром[34].

– Мені не треба адвоката, – бовкнув він, дивуючись власному неприязному тону, для чогось додав: – Я сам адвокат. Принаймні, був колись.

– Знаю, – кивнув метр Роше, оглянувши при цьому помешкання й погано приховуючи подив, змішаний із бридливістю. – Таке враження, що ви член моєї родини. Скажімо, старший брат.

– Дивно. Звідки це?

– Бо від учора дуже багато дізнався про вас від своєї клієнтки. Розшукав вас на її прохання. Точніше, моя клієнтка назвала ім’я особи, що шукала вас у Парижі на її замовлення два останніх дні. Після тієї публікації в «Парі Суар».

– Шукала? Мене? На замовлення? – Кошовий перестав будь-що розуміти.

– Моя клієнтка найняла задля цього приватного детектива, – терпляче пояснив Роше. – Той добродій упорався з завданням за два дні, але не встиг дати замовниці звіт та отримати решту гонорару. Досить щедрого як для пошуку звичайного емігранта-поляка.

– Я не поляк, – відрубав Клим. – Про всяк випадок, і не росіянин.

– Мені й це відомо. Вже, – кивнув гість. – Моя клієнтка дуже хоче вас бачити, месьє Кошовий. До речі, це вона написала на папірчику, як правильно вас називати.

– Слухайте, про яку таку вашу клієнтку йдеться?

– О-ля-ля, даруйте! – Александр легенько стукнув себе по лобі. – Мусив відразу це сказати. Я дію в інтересах мадам Лоран. Мадам Мішель Лоран.

Почуте нічого не сказало Климові.

У першу мить – бо наступної згадав, про кого йдеться.

– Чекайте. Мадам Лоран. Та сама, вбивця. Вона розгнівалася на чоловіка за ходіння по повіях, не витримала ганьби, покарала на смерть. Потім відтяла голову, підкинула на площу Пігаль, чим страшно налякала тамтешніх проституток.

– Вона не вбивала свого чоловіка. Мадам Лоран узагалі нікого не вбивала. Як її адвокат маю намір довести це. Ще й доб’юся, аби на «Парі Суар» наклали штраф за поширення брехні.

– Тут я з вами солідарний. Газета справді не завжди друкує правдиву інформацію. Ще й не бажає виправляти помилок. Ко́пніть пана редактора ще й за мене, месьє.

– Зараз важливіше витягнути мадам Лоран із тюрми. Вона вже добу видить у Санте, у блоці «А».

– До речі, в парижан своєрідне почуття гумору – назвати тюрму словом, яке означає «здоров’я»[35].

– Ви праві, месьє Кошовий. Здоров’я моя клієнтка в тюремній камері точно не поліпшить та не зміцнить. Злочинцям би взагалі не думати про здоров’я. Але ж мадам Лоран не скоїла злочину, який їй приписують.

– Месьє Роше, я ж сам захищав людей, яких підозрювали в різних злочинах. Хоч кримінальне право останнім часом не було моєю основною спеціалізацією, певний досвід захисту невинних все ж маю. Але не мені вам нагадувати, метре: гріш ціна тому адвокату, який уголос, на кожному розі кричить, що його клієнт винен у всьому, що йому інкримінують.

– До чого це ви? – здивувався Александр.

– До того. Якщо адвокат твердить, що його клієнт невинний, це не завжди відповідає дійсності.

– Мадам Лоран не вбивала свого чоловіка. І ви, месьє Кошовий, це чудово знаєте.

– Я? – Клим тицьнув себе пальцем у груди, перепитав: – Я? Не морочте мені голову! Ніколи в житті я не бачив вашої мадам Лоран! Про її існування дізнався лиш учора, з кримінальної хроніки у вечірній газеті! Узагалі не розумію, яким тут боком може бути моя скромна персона!

– Тим не менше, моя клієнтка найперше просила зустрітися з вами. Бо тільки ви здатні допомогти їй.

– Її адвокат – ви!

– Я займаюся юридичним боком справи. Ви ж знайдете вбивцю Мішеля Лорана. Справжнього вбивцю. Поліції моя клієнтка не дуже довіряє. Навіть якщо й довіряє, ви, вона впевнена, зможете дуже допомогти слідству.

– Та чорт забирай, звідки ваша клієнтка це взяла!

– Бо ім’я мадам Лоран – Магда.

Підлога враз зникла з-під ніг Кошового.

Ні, він не впав. Але відчув, що втратив опору й тепер зависнув у повітрі, між небом і землею. Не розуміючи, де, на якому світі опинився.

– Так не буває, – вичавив Клим, розставивши при цьому руки, мовби намагаючись утримати, зупинити гойдалки, повернутися на тверде, втриматися міцніше. – Такого бути не може.

– Мадам Магда попереджала про схожу реакцію, – метр Роше далі говорив спокійно, рівно, без натяку на емоції. – Газети не згадували другого її прізвища. Та вона й в публічному просторі особливо не афішувала його. За паспортом же вона пишеться Богданович-Лоран. Не встиг запитати, чи то дівоче прізвище, чи…

– Для вас є різниця? – Климів голос став хрипким.

– Жодної, месьє Кошовий. Бачу, ви справді знаєте мадам Магду Богданович. Причому здогадуюсь: дуже давно. Подробиць ваших стосунків моя клієнтка не розкривала. Не готовий сказати, що ваша особиста історія допоможе мені як захиснику. Зате бачу перед собою чи не єдину людину в Парижі, що готова твердо заявити – ця жінка не могла вбити свого чоловіка. Тим більше відрізати йому голову.

– Магда Богданович не може нікого вбити.

Нарешті під ногами знову стало твердо.

– Мені потрібен інспектор Монтань.

Кошовий запитав із ввічливості, дотримуючись певних неписаних правил світської гри. Насправді ж він знав, як виглядає П’єр Монтань, уже коли заходив до будинку під номером тридцять шість на набережній Орфевр. Адвокат не описував Климові потрібну особу детально. Назвав лиш одну особливу прикмету – не втримався від ядучого зауваження: «Ви його ні з ким не сплутаєте, месьє».

У тісному бюро на п’ятому поверсі трудилося четверо інспекторів. Стіл одного з них, ближчий до дверей, ліворуч, був зараз порожній. Праворуч сидів немолодий сищик без піджака, в самій жилетці й світло-сірій сорочці в бліду смужку. З-під правого плеча стирчало руків’я револьвера, з чого Клим зробив автоматичий висновок: поліціянт – шульга. Він стукав по клавішах друкарської машинки і навіть не глянув у бік відвідувача.

Зате його колега за сусіднім столом, рудий, худий, в круглих окулярах, уважно роздивився візитера, відкинувшись при тому на спинку стільця. Потім, так само мовчки, не дуже ввічливим жестом показав на чоловіка навпроти.

А той сидів, не знімаючи