Читати книгу - "Невидиме дитятко, Янссон Туве"

За якусь мить почулось нерішуче теленькання, раз, удруге догори сходами і змовкло. На невеликій відстані від підлоги на чорній шворці висів маленький срібний дзвіночок. Нінні, мабуть, мала дуже тоненьку шийку.

– А ось і ти! – зраділа Вітрогонка. – Це твоя нова родина. Вони бувають іноді дивакуваті, та загалом добрі й привітні.

– Подайте малій стільчика, – звелів Тато. – А чистити гриби вона уміє?

– Я нічого не знаю про Нінні, – відповіла Вітрогонка. – Я лише привела її сюди. У мене зараз інші клопоти. Завітайте десь при нагоді до мене, розповісте, як вам ведеться. А тим часом бувайте!

Вітрогонка пішла собі, а вся родина мовчки видивлялася на порожній стілець та срібний дзвіночок. Раптом одна з лисичок поволі здійнялася в повітря. Невидимі лапки струсили глицю та піщинки, розрізали гриб на дрібні шматочки і переклали їх в миску. Новий грибок проплив у повітрі.

– Як цікаво! – захоплено вигукнула Маленька Мю.

– Хто знає, як її знову зробити видимою? – Тато був дуже стурбований. – Може, її слід відвести до лікаря?

– Гадаю, що в цьому немає потреби, – втрутилася Мама. – Можливо, їй хочеться якийсь час побути невидимкою. Вітрогонка казала, що вона сором'язлива.

Найліпше, на мою думку, дати дитині спокій, доки придумаємо, що робити далі.

На тому й погодилися.

Мама постелила Нінні у вільній мансарді у східному крилі будинку. Срібний дзвіночок дзеленчав позад неї, доки вона піднімалася сходами на горище, нагадуючи кошеня, яке колись жило з родиною Мумі-тролів. На столику біля ліжка Мумі-мама поставила склянку соку, поклала яблуко і три картаті карамельки. Карамельки давалися кожному перед сном. Потім Мама запалила свічку і сказала:

– А тепер Нінні спатиме. Спи донесхочу, якнайдовше. Уранці я накрию кавника грілкою, щоб твоя кава не вихолола. Якщо тобі стане лячно або чогось захочеться, достатньо зійти униз і подзвонити у дзвоника.

Мама побачила, як ковдра ледь піднялася і випнулася маленьким горбиком, а в подушці зробилася ямка.

Мумі-мама повернулася до своєї кімнати і відшукала стару бабусину книгу "Надійні засоби для домашнього лікування". "Від вроків". "Засоби від смутку". "Від простуди". Все не те. Мама гортала книжку в пошуках потрібного припису. Нарешті на останніх сторінках знайшла записи, зроблені бабусею, коли в неї вже тремтіли руки: "Коли обриси ваших знайомих розпливаються, і їх важко розгледіти". Ось воно! Яке щастя! Мама перечитала рецепт, який виявився дуже складним, і заходилася готувати ліки для маленької Нінні.

Дзвоник почав спускатися сходами, сходинка за сходинкою, з невеличкими паузами після кожного кроку. Мумі-троль чекав цього звуку увесь ранок. Однак найбільше зацікавлення нині викликав не срібний дзвоник, а лапки. Лапки Нінні обережно ступали по східцях, крихітні лапки з крихітними, міцно стиснутими, зляканими пальчиками. Видно було лише лапки, і від цього ставало якось не по собі.

Мумі-троль сховався за кахельною піччю й заворожено спостерігав за тими лапками, які потупцяли на веранду. Нінні пила каву. Горнятко то піднімалося, то опускалося. Потім вона з'їла скибку хліба з повидлом. Самотнє горнятко поплило з веранди до кухні, там його помили й поставили до шафки. Нінні була дуже охайною дитиною.

Мумі-троль кулею вилетів у садок.

– Мамо, – зарепетував він. – У неї з'явилися лапки! Лапки уже видно!

"Цього я й сподівалася, – подумала Мумі-мама, сидячи на яблуні. – Бабуся добре знала свою справу. Добре, що я здогадалася підмішати домашні ліки до кави".

– Чудово! – зрадів Мумі-тато. – А буде ще ліпше, коли з'явиться її писочок. Мені стає якось прикро на душі, коли доводиться розмовляти з невидимкою, яка, до того ж, не відповідає.

– Тсс, – застережливо шикнула Мама. Лапки Нінні стояли в траві серед опалих яблук.

– Привіт, Нінні! – загукала Маленька Мю. – Ти спала, як порося! Коли вже покажеш свого носа? Вигляд у тебе, мабуть, жахливий, якщо вже ти мусила стати невидимкою!

– Цить! – зашипів Мумі-троль. – Вона може образитися.

Він підійшов до Нінні й запобігливо мовив:

– Не звертай уваги на Мю! Вона – неотесана мюмля! У нас тобі нічого не загрожує. І про тітку-страхопудку не думай! Сюди їй зась!..

Лапки Нінні вмить зблідли, їх стало ледь видно у траві.

– Любчику, ти справжній осел! – розсердилася Мама. Хіба так важко збагнути, що не варто дитині нагадувати про минуле. Зірви собі яблуко і не плескай язиком!

Усі заходилися збирати яблука. Поступово лапки Нінні знову набули виразних обрисів і видряпалися на дерево.

Був гарний осінній ранок, носики трохи мерзли в затінку, але на сонці здавалося, ніби надворі майже літо. Світ навколо волого мерехтів після нічного дощу і яскрів барвами. Коли усі яблука зірвали (чи струсили), Тато приніс найбільший яблучний прес, і вони заходилися готувати яблучне пюре.

Мумі-троль крутив корбою, Мама насипала яблука, а Тато відносив наповнені слоїки на веранду. Маленька Мю сиділа на верхівці яблуні і співала "Величну Оду Яблукам".

Раптом щось задзвеніло.

Посеред садової стежини лежала велика купка варення, настовбурчившись скляними скалками, а поряд – лапки Нінні, які швидко зблідли і зникли з очей.

– Ага, – сказала Мумі-мама. – Це саме той слоїк з варенням, який ми зазвичай даруємо джмелям. Хай тут і залишається. Бабуся завжди казала, що з урожаю, який виріс на землі, треба восени зробити землі подарунок.

Лапки Нінні знову стали видимими, а над ними – тоненькі ніжки. Поверх ніжок невиразно вимальовувався брунатний поділ сукенки.

– Я бачу її ніжки! – закричав Мумі-троль.

– Вітаю! – гукнула Маленька Мю, схилившись униз з гілки. – Усе йде до ліпшого! Але хіба Мара знає, чому ти носиш таку тютюново-коричневу сукню!

Мумі-мама кивнула сама до себе, з вдячністю думаючи про свою мудру бабусю та її надійні засоби для домашнього лікування.

Увесь день Нінні ходила за ними хвостиком. Усі звикли до теленькання дзвоника позад себе, і Нінні вже нікому не видавалася чудернацьким створінням.

Увечері про дитятко майже забули. Та коли всі полягали спати, Мумі-мама витягнула зі своєї скрині рожевий шаль і пошила з нього маленьку сукеночку. Потім віднесла її нагору до мансарди у східному крилі будинку – свічка там вже погасла – і обережно повісила її на стілець. З решти тканини вона зав'язала широкий бант на волосся.

Мама була страшенно задоволена. Ніби знову шила одяганки для ляльки. Найпотішніше було те, що ніхто не знав, яке волоссячко у ляльки – чорняве чи золотисте.

Наступного дня Нінні одягнула нову сукенку. Її вже було видно до самої шийки. Нінні зійшла вниз на ранкову каву, зробила реверанс і пропищала:

– Дуже дякую!

Родина так розгубилася й зніяковіла, що ніхто не знайшовся на слово. До того ж, ніхто не знав, куди слід дивитися, розмовляючи з Нінні. Звичайно, кожний намагався затримати погляд трохи вище дзвіночка, де мали би бути очка Нінні, проте погляд щоразу зісковзував нижче, чіпляючись за те, що було видиме. Але ж так поводитися неввічливо…

Тато відкашлявся.

– Приємно, що маленьку Нінні сьогодні ліпше видно, – почав він. – Що більше бачиш, то веселіше стає на серці…

Голосно засміявшись, Мю постукала ложкою по столі.

– Добре, що ти заговорила, – сказала вона. – Якщо тобі, звісно, є що сказати! Знаєш якусь гру?

– Ні, – пискнула Нінні. – Але я чула, що дехто вміє грати в ігри.

Мумі-троль нетямився від захвату. Він вирішив навчити Нінні усіх ігор, які знав.

Після кави Мумі-троль, Нінні та Маленька Мю побігли до річки і затіяли там ігри, але, як виявилося, з Нінні неможливо було бавитися. Вона раз у раз робила реверанси, кланялася, дуже поважно казала: "звичайно", "ясна річ", "як гарно", але друзів не покидало відчуття, що бавиться вона лише з ввічливості, а не тому, що їй це приємно.

– Біжи! – кричала Мю. – Ти що, навіть стрибати не вмієш?

І тоненькі ніжки Нінні слухняно бігли чи стрибали. Потім вона знову завмирали, опустивши долі ручки. Порожнеча вище шийки над дзвіночком робила її геть безпомічною.

– Чекаєш похвали чи що! – сердилася Мю. – Ні риба, ні м'ясо… Може, хочеш, щоб я тебе відлупила?

– Ліпше не треба, – ледь чутно пискнула Нінні.

– Вона не вміє бавитися, – спантеличено пробурмотів Мумі-троль.

– Вона не вміє сердитися, – сказала Маленька Мю. – Ось в чому недолік. Послухай, – Мю підійшла впритул до Нінні й грізно глянула на неї. – У тебе ніколи не з'явиться обличчя, якщо ти не навчишся битися. Повір мені на слово!

– Звичайно, – погодилася Нінні, обережно відступаючи назад.

Ліпше так і не стало. Мумі-троль та Маленька Мю врешті-решт відмовилися від спроб навчити Нінні бавитися. Веселі історії їй не подобалися. Вона не сміялася, там де було смішно. Та й взагалі, ніколи не сміялася. А це аж ніяк не підбадьорювало, оповідача. Тож Нінні дали спокій.

Минали дні, а личко у Нінні усе не з'являлося. Усі домашні звикли постійно бачити її рожеву сукенку, яка невідступно мандрувала за Мамою Мумі-троля. Досить було Мамі спинитися, як замовкав дзвоник, а коли робила крок, знову чулось теленькання. Понад сукнею у повітрі гойдав великий рожевий бант. Дещо дивним було те видовище!

Мама й далі вливала у Нінні бабусині домашні ліки, але вони вже не допомагали. Тож облишила лікування, подумавши, що колись, очевидно, вміли обходитися без голови, а може, сама Нінні не надто гарна…

Тепер кожен міг собі на власний смак уявляти, яка Нінні на вигляд, а це іноді сприяє ближчому знайомству.

Одного дня вся родина подалася через ліс до моря, щоб витягнути на берег човна, бо зима була вже не за горами. Нінні, як завжди, дзеленчала за ними, та коли всі спустилися на пляж, вона зупинилася мов укопана, впала на живіт у пісок і запхинькала.

– Що це з Нінні? Вона чогось боїться? – запитав Тато.

– Може, вона ніколи ще не бачила моря? – висловила здогад Мама. Вона нахилилася і щось зашепотіла до Нінні, а підвівшись, сказала: – Так, дитина вперше побачила море, і воно видається їй надто великим…

– Серед усіх дурнуватих дітей… – почала було Маленька Мю.

Але Мама, суворо глянувши, урвала її:

– Подивись спершу на себе! А тепер беріться до човна…

Вони вийшли на причал з купальнею, де мешкала Вітрогонка, постукали у двері.

– Привіт! – Як почувається невидиме дитятко? – поцікавилася Вітрогонка.

– Бракує лише личка, – відповів Мумі-тато. – Зараз їй трохи не по собі, але це, напевно, минеться.