Читати книгу - "Невидиме дитятко, Янссон Туве"

Допоможеш нам впоратися з човном?

– Ясна річ!

Коли човна витягнули на берег і перевернули, догори дном, Нінні тихцем зійшла до самого прибою й непорушно завмерла на мокрому піску. Її не турбували.

Мумі-мама сиділа на причалі, задивившись на воду.

– Якою ж зимною вона здається, – мовила вона і, позіхнувши, додала, що вже давно не траплялося нічого цікавого.

Тато підморгнув Мумі-тролеві і, скорчивши страшну гримасу, почав тихенько підкрадатися до Мами ззаду. Звичайно, в нього й на думці не було, скидати її у воду, як це не раз бувало в юні роки. Можливо, навіть налякати її не бажав, а тільки розважити трохи дітей. Та не встиг він підкрастися, як щось завило, рожева блискавка майнула причалом, Тато налякано закричав, а його капелюх плюснув у море. Нінні увігнала свої крихітні невидимі зубки у Татового хвоста. А зубки вона мала гострі…

– Браво! Браво! – заверещала Маленька Мю. – Не гірше, ніж я би це зробила!

Нінні з маленьким кирпатим носиком на розлюченому личку та рудою гривкою стояла на мостинах причалу й шипіла на Тата, немов кішка.

– Не смій скидати її у велике грізне море! – скрикнула вона.

– Її видно! Її видно! – загукав Мумі-троль. – Яка ж вона гарненька!

– Теж мені – гарненька! – обурився Тато, оглядаючи свого покусаного хвоста. – Це найдурніша, найбезтямніша, найневихованіша дитина, яку мені коли-небудь доводилося бачити – з головою чи без!

Він ліг на причал, намагаючись виловити ціпком свого капелюха. Але якось так сталося, що Тато послизнувся і полетів сторч головою у воду. Він одразу ж виринув, став ногами на дно, виставивши голову над водою. У вуха йому набралося намулу.

– Ой як смішно! – загукала Нінні. – Сміх та й годі! – вона сміялася так, аж мостини ходором ходили.

– Мабуть, вона ніколи в житті не сміялася! – спантеличено зауважила Вітрогонка. – Мені здається, дитятко так у вас змінилося, що переплюнуло навіть Маленьку Мю. Та головне, що вона знову стала видимою.

– Лише завдяки Бабусі! – мовила Мама.

Таємниця гатіфнатів

То було дуже давно, ще в ті часи, коли Тато Мумі-троля подався геть із дому, нікому нічого не пояснивши. Та він і сам не розумів, навіщо так вчинив.

Після його зникнення Мама казала, що останнім часом він був дивним, але, вочевидь, не дивнішим, ніж завжди. Такі пояснення зазвичай придумуються заднім числом, щоб знайти собі розраду, коли те, що трапилося, приголомшило чи засмутило.

Ніхто до пуття не знав, коли саме зник Тато.

Нюхмумрик наполягав, що Тато мав намір удвох із Гему лем ставити невід, а Гемуль стверджував, що Тато сидів собі, як завжди, на веранді, а потім раптом сказав, що йому гаряче і нудно і що треба полагодити причал. У кожному разі Тато не лагодив причалу, бо той так і залишився перекошеним. Човен теж стояв на своєму місці.

Він, без сумніву, вирушив у мандри пішки, а не морем. Тато міг піти у будь-якому напрямку. Куди б він не подався, усюди однаково далеко, тож не було сенсу вибиратися на його пошуки.

– Прийде, коли прийде, – сказала Мумі-мама. – Він так казав, ще коли ми познайомилися, і щоразу повертався. То й цього разу повернеться.

Ніхто не тривожився, і це було добре. Колись Тато з Мамою умовилися ніколи не тривожитися за іншого, вони давали собі необмежену свободу, бо довіряли одне одному.

Без зайвих хвилювань Мама взялася до нового плетива, тоді як Тато, одержимий якоюсь невиразною ідеєю, простував усе далі на захід.

Татові думки витали навколо мису, якого вони бачили під час однієї зі своїх прогулянок. Мис випинався просто в море, небо над ним пожовтіло, а надвечір здійнявся вітер. Тато ніколи раніше там не бував і не бачив, що ж знаходиться по інший бік мису. Родина квапилася додому чаювати. Завжди їм кортіло додому не тоді, коли треба! Але Тато вперто стояв на березі, вдивляючись у море. Тієї миті з-за мису виринула ціла кавалькада білих човнів з нап'ятими вітрилами і рушила у відкрите море.

– То гатіфнати! – випалив Гемуль, і тим все було сказано. Прозвучали його слова ледь зневажливо, але й насторожено водночас, з виразною недовірою. Вони не належали до їхнього кола, здавалися дещо небезпечними – інакшими, одним словом.

Мумі-тата враз охопила нездоланна туга і печаль. Тієї миті він збагнув, що нізащо не хоче пити чай на веранді. Ні цього вечора, ані будь-якого іншого…

То трапилося давно, але спогади не полишали його. І ось одного чудового надвечір'я Тато вирушив у дорогу.

Було спекотно, Тато брів навмання.

Він не наважувався ні про що думати чи прислухатися до своїх відчуттів. Просто йшов назустріч заходові сонця, примруживши очі з-під капелюха та насвистуючи якусь простеньку мелодію. Дорога вела то вгору, то вниз, повз нього мандрували дерева, зникаючи за спиною: що далі він йшов, то довшими ставали тіні.

Коли сонце занурилося у море, Мумі-тато вийшов на довгий кам'янистий пляж, де уривалися всі шляхи. Сюди ніхто не прагнув вибратися на прогулянку. Тато ніколи ще не бачив цього похмурого сірого узбережжя, що означало лише одне: тут, власне кажучи, закінчувався суходіл і починалося море.

Тато все ж зійшов до самої води і задивився на море. І звісно – хіба могло бути інакше? – уздовж берега поволі проплив маленький білий човник, якого підганяв вітерець.

– Це вони, – спокійно промовив Тато і замахав лапами.

У човні було лише три гатіфнати, такі ж білі, як сам човен і вітрило. Один сидів за стерном, а двоє інших – спиною до щогли. Утрьох вони незмигно вдивлялися у море; здавалося, ніби гатіфнати пересварилися між собою. Але Мумі-татові доводилося чути, що гатіфнати ніколи не сваряться, вони дуже мовчазні, і цікавить їх тільки рух уперед – що далі, то ліпше, аж до небокраю або до краю світу, що, очевидно, для них є одним і тим самим. Так принаймні стверджують. А ще кажуть, що гатіфнатам байдуже до всіх, окрім себе, вони мають здатність заряджатися електрикою під час грози і небезпечні для всіх, хто мешкає у вітальнях чи на верандах та щодня в один і той же час займається однаковими справами.

Усе це цікавило Мумі-тата, скільки він себе пам'ятає, а тому, що про гатіфнатів не годилося розмовляти інакше, як натяками, він ніколи не міг довідатися, чи так це насправді.

Тепер же він тремтів аж до кінчика хвоста, напружено спостерігаючи, як човен підходить чимраз ближче. Гатіфнати не махали лапами у відповідь – де ж би вони могли опуститися до чогось такого буденного! – однак пливли, щоб підібрати його, у цьому не було жодного сумніву. З тихим шурхотом човен увіткнувся носом в прибережну жорству і завмер.

Гатіфнати повернули на Мумі-тата свої круглі безбарвні очі. Тато зняв капелюха і заходився їм щось пояснювати. Доки він говорив, гатіфнати погойдували у такт лапками, що збивало Тата з пантелику. Він заплутався у пишномовних виразах про небокрай та веранди, про свободу та чаювання, коли зовсім не хочеться чаю. Урешті знічено замовк, і гатіфнати перестали помахувати лапками.

"Чому вони мовчать? – знервовано думав Тато. – Невже не чули, що я казав, чи, може, вважають мене за дурника?"

Він простягнув лапу і видав привітний звук із запитальною інтонацією, та гатіфнати навіть не ворухнулися. Поступово їхні очі стали такими ж жовтими, як небо. Тато сховав лапу і незграбно вклонився.

Гатіфнати водночас підхопилися і також надзвичайно урочисто схилились у поклоні.

– Дякую, – сказав Тато.

Він більше не робив спроб порозумітися з гатіфнатами, просто заліз до човна і відштовхнувся від берега. Тепер небо було таким же гаряче жовтим, як і тоді, давно-давно. Човен поволі розвертався, націлюючись у відкрите море.

Тато Мумі-троля ще ніколи в житті не почував себе таким спокійним та абсолютно всім задоволеним. Справді, так приємно, коли не треба нічого казати, нічого пояснювати ні собі, ні іншим, а просто сидіти в човні, слухати, як плюскочуть хвилі під днищем, і дивитися вдалину, де море зливається з небокраєм.

Коли берег зник з очей, над морем зійшов круглий і жовтий місяць уповні. Татові ще не доводилося бачити такого великого і такого самотнього місяця. І колись він не розумів, що море може бути таким безмежним і могутнім, яким він його зараз побачив.

Раптом Мумі-тато збагнув, що найсправжніше і найпереконливіше у світі – це місяць, море і човен з трьома мовчазними гатіфнатами. А ще крайобрій, звичайно, – ген там, над морем, з неперевершеними пригодами та безіменними таємницями, які чекали на нього тепер, коли він нарешті здобув свободу.

Тато вирішив стати таким мовчазним і загадковим, як гатіфнати. Маломовні особи завжди мають повагу серед оточення, якому здається, ніби мовчун знає про все на світі і живе неймовірно цікавим життям.

Мумі-тато глянув на гатіфната, який стернував під місячним сяйвом. Татові закортіло сказати гатіфнатові щось товариське, щось таке, що одразу ж виявило б у ньому однодумця. Але він промовчав. Зрештою, йому не спало на думку нічого достатньо… гм… нічого такого, що гідно прозвучало би…

Що це Мюмля розповідала про гатіфнатів? Одного разу навесні, за обідом? Що вони ведуть розпутне життя. Мама Мумі-троля ще тоді обурилася, мовляв, навіщо молоти дурниці… А Маленька Мю надзвичайно зацікавилася і захотіла негайно знати, що воно означає – "розпутне життя". Наскільки пригадував Тато, ніхто так і не зумів до пуття розтлумачити, як поводять себе ті, хто веде розпутне життя. Можна припустити, що загалом вільно і нестримно…

Мама сказала, що не вважає розпутне життя приємним, у Тата ж були з цього приводу певні сумніви.

– Розпутне життя якось пов'язане з електрикою! – була твердо переконана Мюмля. – А ще гатіфнати вміють читати чужі думки, а це не є добре…

Потім розмову перевели на інше.

Мумі-тато кинув швидкий погляд на гатіфнатів. Ті знову замахали лапками. "Який жах!.. – подумав він. – Невже вони за допомогою лап відчитують мої думки? І тепер образилися…"

Тато гарячково намагався викинути з голови усі думки, стерти їх геть, забути все, що коли-небудь чув про гатіфнатів, але це було нелегко, бо саме тієї миті Тата не цікавило ніщо інше. Якби ж то він міг заговорити! Розмови так гарно відволікають від думок!

Проте ліпше не стане, якщо він відкине великі та небезпечні думки, а спробує рятуватися дрібними, доброзичливими. Гатіфнати могли би вирішити, що вони помилилися в ньому, що насправді він звичайнісінький домашній татко…

Тато Мумі-троля напружено вглядався у морський простір, де на місячній доріжці вимальовувався маленький скелястий острівець.