Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

— Пане кальницький полковник! — застогнав Пилип. — Звернися до нас, братів своїх та навчи нас…

Спінений кінь, з якого стікала вода, впав на майдан перед наметом, майже не збивши Пилипа. Але ж затримався, задрижав, встав дибки, а на його спині випростався молодий козак. То був Тарас! Вдягнений в брудний, покривавлений, рваний жупан та свитину всю в клоччях. Молодий козак повів по таборі безумним оком.

— Зрада! — страшним голосом скрикнув він. — Хмельницький зрадив Україну! Кличте батька! Швидко, будіть батька!

Козаки мовчали. По обличчю Пилипа сплили дві сльози.

— Немає вже Богуна, — буркнув він. — Помер полковник.

— Як то це?! — скрикнув Тарас. — Не може такого бути!

— Не тільки що може, але ж власне так і є, — сказав Сірко. — Подивись-но там, в наметі. Лежить на марах зі своєю булавою. Він вже у Господа на Страшному Суді.

— Спаси Христе, — простогнав Тарас. Він зіскочив з коня, потім заточився і схватився за голову. — То ж матір-землю нам зрадили!.. Хмельницький проти товариства запорізького змову чинить, а Богун не зривається!? І за шаблю не хватається?! Не може такого бути!

— Хватається, — буркнув Сірко, — але ж тільки за громницю[24].

— Що кому написане, те його і не омине, — сказав Криса та сплюнув. — Також і батькові писана була ляська куля. Іди, помолися за душу його. А як не бажаєш молитви толочити, то хоч кварту горілки за нього випий. В Трахтемирові його поховаємо.

— А зараз добро його поділимо. Хто коня отаманова бере? А хто зброю?

— Отаман ще й не остигнув, а ти вже хочеш речі його хапати?

— Небіжчикові вони вже не потрібні. Богун в могилі.

— Брешеш, курви син!

Козаки завмерли. Ніхто не вернув уваги, що хвилькою раніше полотно, яке затуляло вхід до намету, легко порушилося. Вільно, немов би у сні запоріжці повертали голови… І кожен, хто подивився на отамана — або ж застигав на місці, або ж падав на коліна, витріщаючи очі, або ж по-православному хрестився. Сірко закусив люльку так сильно, що цибух з тріском зламався прямо в його зубах, а Криса випустив з рук жбан з горілкою. Пилип недовірливо простогнав. Останні козаки затремтіли.

Біля входу до намету, похитуючись, стояв блідий, закривавлений, але ж живий… Богун!

Полковник зробив один крок, потім другий. Він ішов в сторону Тараса, а хто був ще живий, уникав погляду його покритих кривавими жилками очей. Отаман ступав непевно, стискаючи в руках булаву. Покритий юшкою, блідий Богун і справді був схожий на того, хто тільки-тільки піднявся зі смертного ложа.

— Ах ви ж курвини сини! — процідив Богун крізь зуби. — Ви хвости сучі! Дам я вам поховання отамана!

Козаки зіщулилися в очікуванні найгіршого. Деякі позатуляли голови руками, інші завчасно чмихнули за намети. Останні доручили душі Богові, а особливо — архангелові Михайлові і всім святим.

Богун скочив між молодців ніби куля, вистелена з ляської аркебузи, і потрясав перначем.

— Ах ви ж злодії подольські! Сучі сини! Сайдаки татарські! Блазні ієрусалимські, курви вавилонські, свинарі буджацькі! Дам я вам моє добро ділити! Дам я вам отамана живцем до могили класти!

Одним швидким рухом він вділив Сірка перначем по лобі. Козак впав, ще й врізався голово в котел, в якому готувалася саламаха. Богун ще й добавив добрячого стусана, пославши різуна прямо в калюжу гарячої страви і болота, вдарив по шиї, під кінець доправив каблуком. Потім заїхав Крису в зуби, звалив з ніг, стусонув ногою в сраку. А потім кинувся на струхлявілих від переляку низовців. Ніхто йому не опирався. Козаки тікали з криком, падали на землю, закривалися руками та шапками від ударів перначем, кулаком та стусанів, ударів носком підкованого чобота. А Богун шалів далі…

— В Києві мене поховаєте! — дихав він крізь зуби, роздаючи удари направо і наліво, б’ючи молодців в запальній завзятості по головах, по спинах, рахуючи ребра та ламаючи кості. — Ось вам Печерський монастир! А ось вам Трахтемирів. Ось, бачите, купол церкви на кінці булави як живцем мальований! І ось тобі в зуби, сучий ти сину, за Кальник. А тобі — за коня та за зброю! А тобі, за курган в степу! Та не ви мене, а я вас на цвинтарі поховаю!

Досить швидко табір став походити на мале Берестечко, і якщо вже не криваве поле при Пляшівці, то вже ж напевно — на Солоницю[25], яку півстоліттям раніше зготував молодцям гетьман Жолкевський. На землі, в болоті, серед кінського лайна, розлитої саламахи і горілки, кидалися побиті Богуном запоріжці. Поранені стогнали, повзли в сторону наметів молилися; нечисленні козаки повтікали за вози, повкривалися за колесами чи то в степу.

Богун нарешті заспокоївся. Він сплюнув червоною слиною, відкинув закривавлену булаву, потім підійшов до Тараса і Пилипа.

— Ну добре, посваволили, — признав він. — І відразу мені легше! Кожен чоловік здоровішим стане, коли трохи позабавляється. Дайте-но горілки!

Старий запорожець як можна скоріш подав йому баклагу з палянкою. Богун перехилив її, і пив, пив, пив, якби хотів на смерть залитися. Врешті відірвав майже пусте начиння від вуст і розсміявся.

— Святою Пречистою клянуся! Та я майже і здоровий!

— Слава Богу!

— І оздоровів, — буркнув Богун, — бо чув, що Хмельницький Україну зрадив. І що це воно має значити?

— Не сердься, батьку. Що сам чув, те й кажу. Через два тижні писар Виговський скликає секретну раду в Чорнім Яру, і вас на неї запрошує.

— А ти звідкіля все це знаєш?

— Посланця зустрів… Олеся Микиту з брацлавського полку. Він сказав мені, що буде рада, і щоб я передав вам, що Виговський говорив, буцімто Хмельницький Україну зрадив. Більше нічого не знаю, — тихо пояснив Тарас, але ж не додав, що Олесь вмирав на палі, коли віщав йому ці слова.

— Я вже на тому світі був, але ж, коли почув, що батько — зрадник, то і з пекла б повернувся, щоб братів-козаків боронити. Мені і так вже смерть писана, але ж, поки Бог дасть, поживу ще трошки. Тарасе, ти