Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

— Ой, батьку, я ж повернувся… І у вас вибачення прошу.

— Ох, Тарасе-Тарасенку! — рикнув Богун і схопив молодого козака за плечі. — Ти вже ж не сумуй і не ображайся на мене.

— Не буду.

— От бачиш! А тепер: відкривайте бочки з медом! Хей-ха! Ваш полковник до життя повернувся, сучі сини! А хто за його здоров’я не вип’є, такого живцем на палю посадити накажу! Що ж це ви, небораки? Не бажаєте вставати?

Побиті козаки мляво заворушились. Якось не дуже було їм спішно до шафликів[26] з горілкою, до бочок з медом та вином. Вони стогнали у болоті, тримаючись за розбиті голови, за зболілі животи та спини, за кровоточиві підборіддя. Деякі збирали зуби з землі, обмацували підбиті очі, перебиті носи, надірвані вуха, хапалися за поламані ребра.

— І що ж то має бути? — крикнув Богун. — Зі мною сваволити не бажаєте чи погратися? За моє здоров’я не хочете випити, курвини сини?! То може яка поміч вам потрібна? — прибавив він і витягнув руку в сторону булави.

По тому знакові декілька козаків — яким від Богуна дісталося дещо менше — весело розсміялося. Спочатку веселість була дещо млявою, потім робилася все голоснішою.

— весело заспівав Богун і підняв з землі побитого Крису. — Наливайте, браття! — крикнув полковник. — Сьогодні до мене Тарас повернувся! Будемо пити й гуляти!

Дуже швидко принесли барильця з горілкою та медом, дерев’яні відерця. Одбито денця у бочок, після чого прозвучали співи, теорбани[27], ліри та перші тости.

— Так що пити будемо і веселитися! — закричав Богун і схилився до Тараса. — А через два тижні побачимо, по що визиває нас пан писар, і що ж то за зрада Хмельницького.

Тарас кивнув. Він з непокоєм дивився на полковника та козаків, шукаючи на них кривавих шрамів — пророцтво смерті, що мала дуже скоро зустрітися з ними. Однак не знайшов нічого, поза ранами, нанесеними Богуном, тому полегшено зітхнув. Смерть не повинна були надійти в найближчий час. Принаймні, ще не сьогодні.

Розділ II

Ars moriendi

Бертран де Дантез чекав смерті. Він тихенько молився, вдивляючись у темряву, що розвиднялася блиском факела. Кожна година, яку вибивав годинник на пшемиській ратуші наближала його до неминучої смерті. На ринкові теслі збивали ешафот, а малодобрий майстер змазував дьогтем мотуз на шибениці. Мотуз був призначений для його нещасного горла.

Він не міг збігти, бо його пильнували вдень і вночі гайдуками юридичного старости. Найгірше ж, що навіть якби він пробився крізь товсті на лікоть стіни старостинської вежі, виламав залізні грати та засуви, поконав оковані та забезпечені охороною хвіртки замку, йому нікуди було іти. Він був банітою, вигнанцем з власного краю, якій в пошуках хліба заїхав до Речі Посполитої, на самий край світу. Повернення до рідної Франції означало для нього смерть, в парі з якою ранкова екзекуція була ніби виривання зубу у цирульника в порівнянні з тортурами досвідченого німецького ката.

Француз чуяв, що життя безповоротно стікає крізь пальці. Перший блиск сонця мав ознайомити його згубу. Тоді повинен був відкритися вихід з темниці, що вів прямісінько до обіймів ката та його дерев’яної метреси-шибениці.

І все скінчилося так дурно. Він, багатий пан, шляхетний кавалер з відомого роду, якому тільки-тільки пішов третій десяток років, повинен був скласти голову як перший-ліпший бандюга з широкої дороги. А все тому, що до кінця був вірний власній честі. І та ж сама честь повинна була привести його на загибель. Поглядаючи на життя, що пересувалося зараз перед його очима, Дантез чуяв, що виглядало воно зовсім як commedia dell’arte — італійська оповідка, що виставлялася на потіху бідноті через постаті Панталоне, Дотторе та Арлекіна. На жаль, перед останнім актом він не міг поклонитися глядачам та запросити на наступне видовище. Дуже скоро він повинен буде зійти зі сцени остаточно і невідворотно — станцювавши на мотузці фірмовий танок маріонетки на шнурках laze, хвильку посмикати ногами, а потім цілу вічність гнити на паршивому приміському цвинтарі, в місці, призначеному для осуджених на смерть та самогубців.

Кам’яні сходи за решіткою, що загороджувала вихід з ями роз’яснило світло факела. Дантез підняв голову. Надходив один з охоронників. А за ним товклася громада дивних постатей, окутаних в серм’яги, лихі верхні убрання і сукмани, у вовчих шапках та селянських ковпаках, в шубах і кожухах, повернутих вовною наверх. Француз полегшено зітхнув. Його час ще не прийшов. То лише охоронець спровадив до тюрми на видовище селян з близької Журавиці, Красічина, Сошниці чи Шманьковиц.

— Дивіться і дивуйтеся працьовиті, славетні та чесні люди! — весело закричав гайдук, опускаючи факел нижче, підсвічуючи через решітку прямо в очі Бертранові та іншим засудженим до страти. — Все це дивні бестії, мешканці Гіпербореї, Нової Англії та заморських країн: Ебораку, Нової Шотландії та легендарної Аркадії. Дивіться та примічайте, бо другої такої оказії не буде.

Дантез і декілька в’язнів наблизилися до решітки.

— Подивіться, люди, на ось цього тут головоріза, — говорив гайдук, вказуючи факелом на одного з рейтарів полку Денхоффа, якого за розбій в двох єврейських корчмах та за підпал шляхетського двору повинні були повісити тільки засвітає разом з Дантезом. — Це чоловік з італійських герулів, мужнього народу, що на війну завжди виходили голими, але ж французами були побиті усі. А ось той, — продовжував він і показував на худезного іспанця, засудженого на смерть за напад на шляхетський двір та вирушення контрибуції з саноцьких міщан, — родом з Астемії, землі, що лежить в Орєнтальній Вендії, де люди листям вкриваються, живуть самим запахом, для чого носять з