Читати книгу - "Вендета по-українськи"

– Дякую, Надю, не треба. Засидівся я в тебе, вже майже перша, – сказав Юрко і подумав, що треба когось послати в пологовий будинок. А ще – добре офіс Штима перевірити, мабуть, звідти ниточка потягнеться.

– В тебе ненормований робочий день, а редактор дав мені завдання, посидь трохи, поговоримо. Казав, щоб я дещо в тебе вивідала, так би мовити, одержала інформацію з перших рук. Мотиви, версії, хоч що-небудь, Юрку?

– Вибач, Надю, таємниця слідства, не маю права розголошувати. Степан Степанович у нас контактує з пресою. Може, дасть тобі інтерв’ю. Хочеш, я домовлюся?

– Юрчику, час біжить. Вже приїхали двійко поважних панів з обласних газет. І то які? Заступник головного редактора і заввідділом! Почали збирати матеріал. А завтра вранці має прибути Саковський. Чув про такого? Відомий репортер з Києва! А рідна місцева газета плентатиметься, як завжди, у хвості. Ти зовсім не патріот свого міста.

– А що ти хочеш знати?

– Ну, як його зарізали… Хто міг таке вчинити і чи вийшли на слід убивці? Ти ж веселий, виходить, справи не такі й кепські.

Юрко важко зітхнув.

– Нічого б не сталося, якби ти мені трохи розказав, – додала Надя.

– Про що, як його вбивали? Тобі справді це цікаво?

– Я – журналістка. Така в мене робота. А мій, так званий наречений – слідчий прокуратури. То чому я повинна за інформацією бігати до Степана Степановича?

– Аргументи в тебе, Надю, залізні. Приперла полюбовника до стіни. В нас поки що нічого конкретного немає. Працюємо.

– Слідство зайшло в глухий кут?

– Не зовсім… Перевіряємо кілька версій. За день-два такі справи не розслідуються. Шосту заповідь «Декалогу» члена ОУН знаєш?

– Ні, – відказала Надя, – знаю першу: «3будуємо Українську Державу або загинемо у боротьбі за неї».

– Шоста каже: «Про справу не говори з ким можна, лише з ким треба». Моя тобі, Надю, порада. Краще в справу Штима не вникати. Нехай ті пани, що приїхали, пишуть. Подивимося, який матеріал зберуть, що надрукують у газетах.

– А ви будете сидіти склавши руки і чекати. Потім закриєте справу як безнадійну.

– Ти перебільшуєш, Надю, можливості своїх колег. Відверто кажучи, від них слідству користі мало. Завжди б’ють не в той бік. Щодо правоохоронних органів…

– Місто і так усе знає. Гроші – ось основна причина. Штима прибрала мафія. Закінчується перерозподіл кримінальної власності. Так що і без ваших пікентронів відомо.

– Пінкертонів, – виправив Юрко. – Пошукове агентство Аллана Пінкертона, в якому, крім Піка, працювало всього дев’ять службовців, а знешкодили вони добрий десяток банд гангстерів. Легендарні особистості, справжні професіонали, непідкупні, безстрашні, з умінням перевтілюватися, досконало володіли зброєю, а ти, Надю, зі смішком про них… До речі, їхньою емблемою було широко розтулене око з написом: «Ми ніколи не спимо». Ми теж не спимо.

– Авжеж, не спите… Щось не видно результатів. Дрібну рибку ловите, акули для вас недосяжні. От скажи, кого Наливайко притягнув до відповідальності з «жирних котів», директорського лобі, а це колишні комуністи, лише перефарбовані, з крупних підприємців, фінансистів, бізнесменів? Жодного! А вілли за містом ростуть як гриби після дощу. Твій шеф теж виплив догори на тій самій хвилі національного відродження, що і Штим. Був сіреньким адвокатом, а став грізним прокурором. Грізним для загалу, своїм – для тих, хто платить і замовляє музику.

– Думку громадськості врахуємо, – весело сказав Юрко, – з віллами розберемося. Але прокуратура, Надю, працює за сигналами про порушення закону. Нема сигналу – нема й справи, точніше – перевірки. А закони тепер такі, що можна побудувати не лише вілли.

– Якби Наливайко захотів, але він куплений, – розпалювалася все дужче Надя. – Може, і тебе купили, а ти й не знаєш? Гадаєш, квартиру дали за гарні очі та успіхи на службі? Чи телефон встановили, думаєш, задурно?

– Як же слідчому без телефону? – заперечив Юрко. – Я ж повинен бути готовим негайно виїхати на місце події! І вдень, і вночі, незважаючи навіть на святковий день чи вихідний. А щодо квартири…

– Почекай трохи, – вела далі Надя, – тобі нагадають. Поки-що до тебе придивляються, обмацують, підходів шукають. Можливо, трохи й бояться, бо з Києва направлений, чужий для них фрукт. Ще невідомо, який на смак і по чому? Невже твої пінкертони були зовсім непідкупні?

– Спочатку так, коли працювали вдесятьох. А потім, коли агентство виросло, прийшло багато нових людей, можна було декого й купити.

– Бачиш! – переможно вигукнула Надя. – Все і всіх можна купити! Питання лише в ціні!

– Мера міста, прокурора, начальника міліції, – підлив трохи олії у вогонь дискусії Ткач. – Я вже не кажу про слідчого прокуратури. Подарунки, презенти, опіка, турбота, телефон, квартира. І як я дотепер цього не втямив? Сором, ганьба!

– Ти, Юрку, не іронізуй, – насупивши брови, хитнула головоюи Надя. – Мене дивує інше. Чому тобі так легко з ними працюється? Адже не сліпий, усе бачиш. Може, й тобі дають тихцем, складаєш у панчоху, а я й не знаю?

– Навіщо в панчоху?! – примружив очі Юрко. – Валютний рахунок у швейцарському банку. Мільйон доларів разом зі Степаном Степановичем тримаємо. Один рахунок на двох. Поїдемо влітку проценти знімати.

Надя кліпнула довгими підфарбованими віями. Очі в неї загорілися, вуста від здивування розтулилися і вона на мить завмерла. Однак швидко продовжила гру.

– А мене візьмеш? – кокетливо мовила.

– Як скаже шеф, – серйозно відказав Юрко. – Ні, тебе брати не варто – закладеш обидвох. Ще й статтю в газеті опублікуєш під заголовком: «Хто замовляє музику?!». Як ти смачно мене нагодувала! Дякую. Щоб я без тебе робив?! Дай я разочок за це тебе поцілую.

Він притягнув Надю до себе.

– Без доларів навіть не підходь… Щоб мільйон мати і мовчати… – мляво опиралася вона, намагаючись звільнитися з обіймів. – Угомонися… Я спізнююся… Траур…

– Гаразд, – відступив Юрко, – підемо разом. Я проведу тебе до робочого місця.

– Ваші документи? – почув Микола голос за спиною. Барбірош здригнувся від несподіванки, напружився, рука, що міцно стискала ліве плече, ослабла і в нього була можливість повернутися на голос. Однак він забарився, викликавши в міліціонера, що стояв за ним, ще більшу підозру,