Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

Від цієї думки з губ зірвався нервовий смішок.

А потім стало так сумно.

Удома я знала, чого хочу, чого прагну, з ким волію спілкуватися. А тут я виявилася настільки розгубленою, що навіть не знала, що робити далі.

Хоча… спершу треба було не проколотися. А там уже буде видно.

Я погладив по шиї коня, який пішов кроком. І зрозуміла, що навіть імені його не знаю. І з цим теж треба було щось робити. Якщо я не хочу опинитись у проблемах, з яких немає виходу, треба хоч щось дізнатися про колишню господиню цього тіла.

— Скільки до наступного порталу? — подала голос принцеса, витягаючи з єдиної сідельної сумки невелику книжку в рожевій обкладинці. Вона відкрила її на середині і зиркнула в мій бік.

Я ж у свою чергу вдала, що зайнята розглядом округу.

Хоча розглядати там було нічого.

Справа вздовж курної звивистої дороги тягнувся зелений ліс, а зліва починалася горбиста місцевість без натяку на поселення.

— Через два дні прибудемо до найближчого порталу, — крикнув Рейдел, похитуючись у сідлі. — А ввечері зупинимося у невеликому селі.

— Фу! — Скривила носик принцеса. — Знову клопи та запах перевареної капусти!

— Саме, — Рейдела, здавалося, нічого не бентежило. — А вам, ваша високість, не завадило б приборкати свій запал і приховати огиду. Цього разу.

— Ще чого! — Вигукнула вона, захлопуючи книгу. — Батько обіцяв, що добиратимуся я як королівська особа! А що зрештою?!

— А в результаті у вашій країні почався бунт, — озвався воїн. — І якби ми не погодилися на це завдання, ви навряд чи зараз могли б звертатися до оточуючих у такому тоні.

Ого! Це він так із принцесою розмовляє?

Я аж вилупилася на супутника, затримавши подих.

Якось не так я уявляла собі спілкування з королівськими особами. Та й самих королівських особ не так уявляла.

Так, Ісіс була красивою витонченою дівчиною з довгим білявим волоссям, заплетеним у товсту косу. З курносим носом, пухкими губами та яскраво-синіми очима. Але було незрозуміло, чи ховався за цією красою хоч якийсь інтелект.

— У такому разі нехай Феліція нормально грає роль моєї компаньйонки! — Переключила вона свою увагу на мене. І так підібгала губи, що відразу всі її емоції стали зрозумілі.

— Чи можна докладніше? — уточнила я байдужим тоном, на який взагалі була здатна.

— Детальніше?! — принцеса різко натягла поводи своєї конячки і повернулася до мене. Звір миттю став як укопаний, підкоряючись руці господині. Я поспішила повторити цей жест.

А от мій же кінь виявився більш норовистим. Вiн ображено заржав і струснул головою, лише трохи сповільнивши крок. І пішов далі за воїном, який навіть не зволив зупинитися.

— Так, детальніше, — повторила я, починаючи вивертати собі шию, щоб подивитися на Ісіс.

Дівчина пирхнула і знову направила свого коня за мною, вирівняла його і поїхала поруч.

— А хто минулого разу відмовився одягати сукню? Ти маєш грати роль моєї компаньйонки, Феліція! Та що там! Ти і є моя компаньйонка! Твоя магія — тільки на додачу! І, між іншим, мій батько заплатив тобі за хорошу поведінку!

— Золото вашого батька повністю пішло на купівлю розхідників та обмундирування для завдання, — втрутився у розмову Рейдел. — До того ж частину грошей нам має передати ваш майбутній чоловік, леді Ісіс.

Дівчина злісним поглядом пропалила спину воїна, який так і не сподобався обернутися, а потім повернулася до мене і так само зло зиркнула.

— Тільки спробуй викинути ще щось, — процідила вона крізь зуби і змусила свого коня піти швидше.

М-м-м-м, весело. І що ж ще «викинула» Феліція, окрім відмови вдягнути сукню?

Схоже, мені цього не впізнати.

— Ми майже приїхали, — порушив тишу Рейдел десь години через дві дороги. Сонце було ще високо, а мене здолала спрага.

Але привали, на жаль, влаштовувати ніхто не планував. Навіть ніжна принцеска не вередувала, як мала це робити. Чи не мала?

Принцесою тут зараз почувалася я. Тому що сідло вже давило і хотілося пити, а я гадки не мала, де в речах Феліції вода.

Найближчу сумку я встигла швидко оглянути, але там було стільки скляних та шкіряних флаконів різної величини, що вирішила їх поки що не чіпати. У якомусь із них, може, й вода. А ось що решта залишалося під питанням.

Коли воїн нарешті порадував новиною про те, що ми майже приїхали, я була готова кричати від захоплення і радості. А ще кликати до Яна, щоб той скоріше явив мені своє янгольське обличчя для дружньої бесіди.

Він мені обіцяв перемити всім кістки.

І я, чесно кажучи, будувала грандіозні плани на нашу наступну розмову.

Хотілося дізнатися більше про світ, супутників, саму Феліцію. Розібратися в тому, що робити далі і як жити підселенці в чуже тіло. Хотілося розпитати про долю Альони.

Словом, розмова з янголом мала бути дуже насиченою.