Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

Та тільки це рейделівське "майже" виявилося зовсім не тим "майже", на яке я розраховувала. Ми їхали та їхали. Коней більше не гнали, вони йшли кроком, погойдуючись з боку в бік і повертаючи ноги.

Я вже навіть втомилася сіпатися щоразу, як моя кобила вдавала, що завалюється набік.

Як я зрозуміла, що то дівчинка? Тільки у дівчинки може бути такий шкідливий та нескладний характер. Тут навіть під хвіст заглядати не треба.

І лише надвечір попереду з'явився високий паркан, збитий з величезних загострених догори колод. Я тільки встигла згризти апетитне червоне яблуко — єдине, що знайшла в сумці зі знайомого, — вгамувавши спрагу.

— Нарешті, — вголос зраділа я, коли ми повернули з дороги і почали спускатися стежкою до широких воріт.

Цікаво, як вони без кранів встановлювали це огороджувальне село?

— Не помічав за тобою любов до сіл, — кинув чоловік, спритно зістрибуючи з коня.

І як тільки ноги не зламав?!

Він узяв свого коня на повідець і повів до вiдкритих воріт. Нам назустріч відразу вискочив ну натуральний бомж. У кольчузі! І якихось рваних брудних штанях.

— Хто такі? — гаркнув він так, що й глухий почув би. А немита сива борода затремтіла від обурення.

— Мандрiвники, — спокійно відповів Рейдел. — Шукаємо де можна зупинитися на нiч.

— Немає в нас нічого! — наїжачився він, а я постаралася стерти з лиця жах.

Якщо тут усі мешканці сіл такі, то я хочу повернутися. Негайно!

У мене знову постали питання до Яна, який вибирав для мене нове житло, до ладу не порадившись.

Якимось дивом найманцеві все ж таки вдалося домовитися з дивним мужиком. І нас впустили до села.

Звичайне таке село. Начебто. Багато чого я розглянути не змогла, було вже досить темно, та й місцевий готель знаходився майже біля воріт.

А варто мені за допомогою якогось хлопця злізти з коня…

— Ох, як добре, — простогнала я, намагаючись випрямити ноги.

Сподіваюся, що після дня шляху вони у мене не залишаться такими ж кривими. А то ходити в розкоряку зовсім не хотілося.

— Ідіть, міледі, — прошамкав старий, забираючи в мене коня. — Ми доставимо ваші речі до вас у кімнату.

І глянув на мене, ніби чогось чекаючи.

— Спасибі, — знизала я плечима і поспішила за супутниками до двоповерхового дерев'яного сараю.

Натуральному такому сараю.

Кошмар який!