Читати книгу - "Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія"

- Ти переживаєш якийсь оргазм ідей? Тобі є чим поділитися чи ти просто так песимізм розводиш?

Його сірі озерця зблиснули сердитими вогниками й він, на щастя, знову образився, склав перед собою руки й засопів простудженим конем. В блаженному мовчанні я знову зазирнула в навігатор.

   Дороги у нас уже майже не стало, а та примарна точка села все не з’являлася. Тож усі свої сили я закинула у маневровий пошук найменших ям. Це так захопливо й, головне, з голови вилітають будь-які думки, періодично тільки інстинкт самозбереження шипить на особливо глибоких ямках.

   Хоча й повільно, але ми їдемо. Й перед нашими очима раптово з’являються хатки, без жодного натяку вказівника, що це за чудова місцевість. На той час навігатор відмовився показувати не тільки дорогу, але і напрямки. Паскудство! Як можна так підводити? Я може на нього покладалася. У мене є, звісно карта, але ще не було того випадку, коли я б зрозуміла по тій карті де я й куди мені треба їхати. Засада! Чудово, будемо діяти, як в старі добрі часи. І я пригальмувала біля першої людину яку побачила.

Дві жіночки з розкішними формами стояли обабіч дороги та активно щось обговорювали, тож на мене вони покосилися водночас з цікавістю  й ледь вловимим занепокоєнням. Як тільки я озвучила, кого я шукаю, вони майже в унісон скривилися.

- Й чого від тієї старої відьми ти хочеш почути? – гаркнула одна з них.

- Всяке в житті трапляється, - обійшла я туге запитання.

- Добра тобі від неї не буде, - продовжила просвіщати вона мене.

От, що за люди? Може я за злом їду, а не за тим добром? Звідкіль знають?

- Зіна, не треба, - спинила її друга жіночка й презирливо так закопилила губи. – Поїдь прямо до розвилки, потім звернеш направо й проїдеш в самий кінець вулиці, там і буде хата старої відьми.

- Дякую! – щиро подякувала я й рушила далі.

Розмова з жіночками знову пробудила дику цікавість в хлоп’яткові, бо він знову забув, що сердиться на мене й виліз з-під лавки своєї образи.

- А якщо вона справжня відьма? – вилізло з нього дурне запитання.

- Тоді це буде, те що нам треба. Не хочу тебе засмучувати, але ми з тобою наче й відьму шукаємо.

- А! Ну-ну!

На розвилці я повернула й далі по ґрунтовій дорозі покотилася кудись вниз. З лівої сторони ще зустрічалися якісь рідкісні хатки, а з правої сторони густющими кущами росли лише акації, а за ними виглядав степок. Зовсім скоро хатки закінчилися і з лівої сторони й ми в’їхали просто в якісь джунглі. Мало того, що дерева давно вже пилки не бачили, то їх ще заплітав якийсь плющ. Місцина виглядала такою безлюдною, що чогось волосся на голові в мене заворушилося. Воно в мене, схоже, дуже спортивне, ледь що й тут же поспішає встати. З правої сторони вигулькнули руїни хати…

   Мажорчика теж якось пройняла ця гнітюча атмосфера пустки. В’їхавши в несподівано добротну баюру, машина забуксувала. Я від душі вилаялася, хлоп’я ще приклалося головою до дверей й сердито на мене шипіло, щось про мій стиль водіння. А перед нами раптом з’явилася хата. Така собі звичайна сільська хата тільки в обрамленні найрізноманітнішої буйної зелені. Машину я приткнула біля потріпаного життям тину.  

- Посидиш чи підеш зі мною? – уточнила я у хлопця.

Він завагався. З однієї сторони йти йому не хотілося, а з іншої й в машині сидіти було не дуже затишно. Й зваживши все з машини він виліз й поплутав за мною. Як тільки ми дійшли до хвіртки, то запанувала тиша. Воно то зрозуміло, навіщо відьмі собака? Репутація її береже ліпше будь-якого Сірка. А птахи, певно, вирішили помовчати від здивування. До хати ми дійшли так і не зустрівши нічого живого.