Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

Так Кінґ перекрив кисень роману Бахмана, і це безпрецедентний випадок, коли автор зробив подібне добровільно. Адже, наприклад, Джованні Боккаччо настирливо-лагідно переконувала зректися «Декамерона» інквізиція, а твори Джеймса Джойса, Девіда Лоуренса, Генрі Міллера, радянських дисидентів забороняли суди різних калібрів і постанови урядових структур. Найраритетнішим досі вважають видання «Книги Бахмана», що з’явилося того-таки 1985 р., услід скандалу. Там під однією палітуркою (із чорним-пречорним супером) зібрано всі чотири ранні романи, включно з «Люттю», а також є пе-редмова-зізнання Кінґа «Чому я був Бахманом?».

Стівен Кінґ поховав Річарда Бахмана, оголосивши, що той помер від раку псевдоніма, проте сама тема письменницького двій-ництва не переставала непокоїти автора. Очевидно, що так розвивався діалог між двома авторськими іпостасями Кінґа: успішним автором жанрової літератури та другим «я», яке прагнуло чогось більшого. Це протистояння тривало, як на мене, аж до драматичної історії з фургоном. Після неї письменнику, який вижив, багато колишніх турбот і хвилювань почали, судячи з інтерв’ю, здаватися значно менш важливими. Але особливо в перші періоди творчості Кінґ таки суттєво страждав, що він нехай уже вкрай успішний, а проте автор масових романів, а не серйозної літератури (і це насправді залізобетонний поділ усередині всієї культури США: пам’ятаю, наскільки був здивований, побачивши там у книгарні окремі відділи для literature і для fiction). Персонажами Кінґа часто є письменники, які намагаються написати щось важливе, як Джек Торренс із «Сяйва» чи Білл Денбро з «Воно», або вже є популярними масовими авторами, проте прагнуть вийти на новий рівень, як Пол Шелдон із «Мізері» (до речі, якби не викриття, то цей роман також мав з’явитися під псевдонімом). Можливо, Бахман від початку був запланований отаким «серйозним» двійником, адже його перші романи не настільки жанрові, як у його творця. Услід «смерті» Бахмана Кінґ пише роман «Темна половина», в якому його традиційний персонаж-автор-алкоголік Тед Бомонд намагається побороти власний комплекс проти Джорджа Старка — свого більш успішного alter ego. Тут якраз ситуація обернена до Кінґової: усе, що Бомонд пише як Старк, збирає пристойну касу, а книжки з його власним іменем такої популярності не мають. І навіть якщо двійника знищити, він продовжує озиватися.

Після «Схудлого» 1984 р. Бахман з’явився ще двічі. 1996 р. Кінґ робить експеримент і друкує два романи із тим самим набором персонажів, проте різними сюжетами — вони існують наче у двох паралельних реальностях. «Відчай» надруковано під його власним іменем, а «Регулятори» з’являються як твір Бахмана. Оголосили, що дружина Річарда (придумав собі двійника, то чому б і не створити йому жінку) знайшла старі рукописи, і серед них трапився його шостий роман. За перегуками обох текстів цікаво стежити, у всьому решта це, звичайно, був цікавий маркетинговий хід. Утім, парний роман купували хіба фанати — Кінґів «Відчай» став топовим бестселером, а Бахма-нові «Регулятори» ні. Востаннє (принаймні поки що) alter ego автора озвалося 2007-го романом «Блейз», який Кінґ розпочав тоді ж, коли й ранні тексти (ще в 70-х). Окремими елементами той нагадує «Дорожні роботи». Можливо, Річард Бахман іще з’явиться — він завжди повертається, коли Кінґ вирішує відійти від власного мейнстріму.

80-ті: класичний період

За п’ять років після початку справжньої письменницької кар’єри Сті-вен Кінґ вийшов на крейсерську швидкість. За десятиліття, починаючи з 1980 р., він видав 16 романів, збірку повістей «Чотири сезони», збірку з 23 оповідань «Команда скелетів», нонфікшн про природу жаху «Танець смерті», збірку інтерв’ю «Голі кістки», альбом світлин гаргуйлів «Кошмари в небесах» і графічний роман «Калейдоскоп жахів» — створену у співпраці з коміксистами Берні та Мішель Райтсонами новелізацію однойменного фільму Джорджа Ромеро (так, того, що «Ніч живих мерців»).

Напевне, ніхто не заперечуватиме, що саме тоді Кінґ пише найбільш відомі свої твори: романи «Куджо» (1981 р.), «Крістіна» (1983 р.), «Кладовище домашніх тварин» (1983 р.), «Воно» (1986 р.), «Мізері» (1987 р.), а також починає вестерн-сагу «Темна Вежа» двома частинами «Стрілець» (1982 р.) і «Крізь час» (1987 р.). Завершує період повне й нескорочене 1153-сторінкове «Протистояння», видане 1990 р. Це найдовший роман Кінґа, після якого йдуть «Воно» на 1138 сторінок і «Під куполом» на 1072 (кількість сторінок вказана за пер-шодруками оригіналів).

Проте починають цей період два менших романи, видані у Viking Press і зроблені в уже типовій для Кінґа манері: «Мертва зона» (1979 р.), який одним з перших, ще 1988 р., видали українською, і «Firestarter» — «Та, що породжує вогонь» (1980 р.), досі не перекладений. Вони фактично експлуатують модель «Керрі» — гноблені повстають і мстяться гнобителям. Лише тепер масштаб ширший — ображає держава, а тому обдаровані паранормальними здібностями громадяни катруплять тут маніячних політиків, поліцаїв та агентів спецслужб.

«Мертва зона» з’явилася накладом 80 000 примірників (домовилися, надалі я подаю цифри лише для твердих палітурок), проте до кінця року було реалізовано 125 000. Другий роман пішов іще краще: стартовий наклад у 110 000 копій у межах року перетворився на 250 000. Наступного 1981-го з’явився добрий песик Куджо, успіх якого був не меншим, а ще він змусив заговорити про Кінґа серйозних критиків. Скажімо, про книжку вкрай позитивно відгукнувся чільний натоді оглядач авторитетного The New York Times Book Review Крістофер Леман-Гаупт. Того ж року з’явилося дослідження такого собі Едварда Заґорскі з легенько претензійною назвою «Посібник для вчителя: романи Стівена Кінґа». Усе це надихало, адже Кінґ хотів до себе більш серйозного ставлення, ніж просто до автора горорів. З 1978 р. він із перервами викладає літературну творчість в alma mater, а щоби заохотити дослідження власної творчості, на початку 80-х передає в університетську бібліотеку частину свого архіву.

«Куджо» стає першим всуціль реалістичним романом Стівена Кінґа. Вампіри та томмінокери можуть і не прилетіти — це щось далеке й узагалі вигадане. Так само можна вірити чи не вірити в давні закляття та привидів, яких хтось бачить, а хтось ні. Другий рівень формують жахи, пов’язані з технологією, бо в неї ми зараз віримо значно більше, ніж у фольклор — хтозна, до чого можуть призвести таємні експерименти божевільних науковців у секретних державних лабораторіях. І взагалі — таланти бувають різними. Тому телекінез Керрі Вайт або пірокінез Чарлі Макґі не видаються аж такими вигадками. Проте «Куджо» починає щось зовсім інше: якщо монстра в комірчині списати на хворобливу уяву хлопчика, то в цьому романі немає нічого