Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

Але 1977—78-го Кінґ пожинав плоди слави. Він придбав у Бан-ґорі новий будинок (отой, що з павутинням і кажанами на огорожі), пізніше — червоний кадилак для особливих виїздів і просто поганяти, два мерседеси (собі й дружині на щодень) і позашляховик для всієї родини, бо 1977-го народився їхній другий син — Оуен.

А хто такий Річард Бахман?

Я вже казав, що працездатність Кінґа є цілком придатною ілюстрацією втілення постулатів протестантської етики: хай там що, а працювати треба завжди. Тому значний успіх аж ніяк не завадив йому щодня давати норму і навіть перевиконувати план.

Але у такої прагматичної життєвої філософії є ще одна корисна риса — ощадливість. З уже написаного нічого не повинно пропасти. Пам’ятаєте оті відхилені три романи? Вони аж ніяк не гірші, але для старту були визнані непридатними: здебільшого тому, що центральні персонажі там чоловіки. Мені видається підозрілою версія, що письменник вигадав собі псевдонім Річард Бахман, тому що видавці нібито переживали, аби не перенаповнити ринок Кінґовими книжками, — буцім пристойні автори обов’язково дають одну книжку на рік, але не більше, бо це дратуватиме публіку. Уже з кінця 70-х Кінґ постійно зазнає доброзичливих чи не дуже атак від своїх фа-нів — покажіть-но мені справжнього фаната, якому би було забагато текстів улюбленого автора?

Так само штучно звучить версія самого Кінґа, мовляв, він вигадав Бахмана, щоби дізнатися, чи справді вміє писати, чи книжки продає його бренд. Певно, що вмієш, Стівене, інакше б не було в тебе жодного бренду!

Логічніше припустити, що автор просто шкодував отак полишати вже написане — сюжети ж цікаві, проте не вписуються в загальний образ горор-мейкера. Ті три романи — це взагалі не зовсім література жахів, а радше гостросюжетні трилери, приправлені соціальною критикою. Із семи текстів, які дав світу Бахман, лише два є справжніми горорами. Сам Стівен на той час із іншими жанрами ще майже не працює. «Протистояння» — перша спроба.

Кінґ напряму підписує паралельний контракт із NAL, обумовлюючи, що всі ці три романи — «Лють», «Довга прогулянка» та «Дорожні роботи» — з’являться під псевдонімом і лише в м’якій палітурці. 1982-го до них додасться «The Running Man» (в українському перекладі — «Переслідуваний»), відомий пізніше за доволі зміненою екранізацією з Арнольдом Шварценеґґером. Якби Стівен мав якісь ілюзії щодо свого вміння писати, то одразу би занепав духом: пей-пербеки Бахмана розходилися по кількадесят тисяч, що на американському масовому ринку рівнозначно краху. Показово, що Кінґ не засмучується — він і думав над своїм alter ego недовго: коли настав час запускати «Лють» у друк і видавництво попросило нарешті вигадати псевдонім, письменник відірвався на секунду від слухавки і побачив на полиці серед інших книжку такого собі Річарда Старка, а по радіо якраз транслювали котрусь із композицій мало нам відомого канадського гурту Bachman-Turner Overdrive. Ну і все.

Таємниця псевдоніма протрималася вісім років. Видавці чесно ховали ім’я справжнього автора, тихо поскрипуючи зубами через низькі наклади. Щойно 1985 р. уважний кінґоман і тезко Стівен Браун (можливо, не без допомоги втомлених мовчанням видавців) поцікавився про копірайти Бахмана в Бібліотеці Конгресу, куди стіка-ється інформація про всі видані у США книжки. У головній книгозбірні країни брехати не стали: на документах стояло ім’я Стівена Кінґа (псевдонім псевдонімом, але ж авторське право — то святе). Добрий фанат зателефонував у видавництво і спитав: як же так і що тепер робити? Видавництво взяло тайм-аут і радісно повідомило Кінґа, що справі із псевдонімом — труба. Тоді письменник сам зателефонував Брауну і сказав щось типу: «Окей, ти молодець, тепер можеш про все це написати». Так скромний працівник вашинґтонської книгарні увійшов в історію.

Ой, що почалося! Коли The Washington Post надрукувала інтерв’ю Брауна з Кінґом, де той у всьому зізнався, фанати кинулися змітати з полиць книгарень усі підряд видання Бахмана. До кінця року наклади його книжок зросли вдесятеро, а виданий щойно кілька місяців тому п’ятий роман «Thinner» — «Схудлий», який доти розходився традиційно мляво, миттєво пробив планку в 400 000 примірників і став першим (і єдиним) текстом Річарда Бахмана, який потрапив на топову сходинку вже згаданого списку бестселерів The New York Times. До речі, уважний Стів Браун почав підозрювати за Бахманом Кінґа, саме прочитавши цей роман: як я вже казав, Бахман писав соціальні трилери, а «Схудлий» був типово кінґів-ським горором з архаїчним прокляттям і повчальною безвихіддю у фіналі.

Тим часом спалах популярності книг фіктивного автора, що звідтоді з’являлися з написом «Стівен Кінґ під псевдонімом Річард Бахман», мав ще й один моторошний ефект. «Лють» — роман про хлопця, якого дістала школа, тому він хапає пістолет, а потім бере в заручники увесь свій клас, поступово відстрілюючи ненависних учителів (звісно, ми маємо справу зі спрощеним прототипом Керрі, бо річ у тій самій підлітковій помсті). Автор нічого не придумував — просто розгорнув у художньому тексті події, які трапилися у двох американських школах, про що потім написали газети. Тому, коли «Лють» з’явилася як текст Бахмана 1977 р., на сюжет узагалі мало хто звернув увагу. Принаймні не було жодних наслідків. Інша справа, коли 1985-го фанати дізналися, що автор — Стівен Кінґ…

П’ять випадків стрілянини по вчителях і однокласниках у проміжку з 1986 до 1998 р. були інспіровані романом Кінґа. Це зафіксовано в поліцейських протоколах: учні-нападники читали «Лють» і заявляли, що саме ця книжка їх «надихнула». Один застрелив учительку математики, бо так у Кінґа. Інший — іще пікантніше — застрелив учительку літератури, бо та поставила трояк за його есе про «Лють» із припискою, що це не роман, а фігня. Десь обійшлося без жертв і самою лише тривогою, але були й інші випадки стрілянини, до яких причетність Кінґової книжки довести не вдалося (до честі американської громадськості треба зазначити, що автора ніхто не цькував за ці випадки — вони залишилися виключно на совісті нападників). Однак і цих подій Кінґові було досить, аби 1998-го припинити давати дозвіл на подальші публікації роману. Зараз давні примірники «Люті» можна купити в мережі, а окремі екземпляри йдуть у колекціонерів по 500—700