Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

14 година. Щойно визирнуло сонце. Без жодної задньої думки я вибігла на внутрішній балкон й розсілася на своєму плетеному кріслі, щоб погріти кості. Я сиділа доволі довго, аж доки наді мною зі свистом пролетіла серія снарядів великого калібру. Один за одним пролунали вибухи. Я просто забула про війну! Голова взагалі на диво порожня: от щойно, пишучи, я здригнулася. Поруч щось гепнуло, шибка у вікні затремтіла. І знову в мене напад голоду при повному шлунку. Відчуваю потребу щось жувати. Чим тепер годувати те немовля, коли зовсім немає молока? Вчора в черзі, коли зайшлося про дитячі смерті, одна літня пані порадила, щоб найменшенькі смоктали добре розмочений у слині хліб.

Як же шкода маля, народжене у великому місті, коли руйнується такий тонкий механізм забезпечення його молоком. Навіть якщо матері знаходять якусь їжу й можуть самі підживитися, невдовзі їх чекатиме те, що безжально насувається на всіх нас: джерело засохне. На щастя, найменшому малюкові в нашому підвалі вже півтора роки. Вчора я побачила, як хтось потайки тицьнув матері до рук кілька печивок для дитини. Це вперше за ці дні хтось чимось ділився. Переважно ж усі ховають і затаюють своє, геть не думаючи про те, щоб щось розділити.

Знову в підвалі, 21 година. Під вечір з’явилася незнайома жінка й попросила вдову й мене піти з нею в лазарет і допомогти там.

На горизонті — дим і заграва. Схід горить. Отже, росіяни вже на Браунауерштрасе. Це ж треба! Адже саме в Браунау на світ з’явився Адольф. І тут мені згадується підвальний жарт, почутий вчора: «Подумай, як би нам пощастило, якби в його матері стався викидень».

Коли ми дійшли до лікарні, в приміщенні стояв дим. Чоловіки ошаліло металися туди-сюди. Крики і сварки:

— В мене в кареті швидкої одне сліпе поранення в легеню!

— Геть звідси. Їдь далі. Ти ж чув: вільних місць немає!

Водій швидкої скаженіє:

— Мене перенаправили сюди.

— Геть, я сказав!

Фельдфебель погрозливо стискає кулаки. Водій розвертається і йде геть, але розлючено щось бурмоче під носа.

Коридором поволі пересуваються пацієнти з легкими пораненнями. Один чоловік босий, закривавлена рука замотана в шкарпетку. Інший теж рухається босоніж і залишає позад себе криваві сліди; його підошви при цьому мокро чвакають. Восково-жовті обличчя, перев’язані голови, крізь пов’язки проступають червоні плями. Ми заходимо ще в дві-три палати.

Всюди сперте повітря, пахне чоловіками, польовим табором; нервова атмосфера. Один із них огризнувся до нас: «Ну, і що вам треба?»

Жінка, яка нас привела, знічено каже, що повз проїжджав легковий автомобіль і скликав жінок, бо в шпиталі, мовляв, потрібна допомога.

— Дурниці. Нема вам тут що робити. Повертайтеся додому.

Незрозуміло зневажливий і презирливий тон, із яким тут відкидають жіночу допомогу. Так, ніби ми вимагаємо зброю або прикидаємось солдатами. Тут я теж мушу забути про свої попередні уявлення. Під час колишніх воєн жінка виконувала роль доброго янгола-охоронця. Накладала пов’язки. Клала прохолодну долоню на гаряче чоло чоловіка, завжди на безпечній відстані від поля бою. Тепер у нашій країні більше немає тилових шпиталів. Всюди фронт.

І все ж цей шпиталь намагається залишатися острівцем спокою серед бурі. На даху намальовано величезні хрести, на подвір’ї перед будівлею теж напнуто білі простирадла в формі хреста. Але повітряні міни безпристрасні, а під час килимових бомбардувань немає островів милосердя. Про це знають і в шпиталі. Інакше б їхні підвали не були такими заповненими. З усіх заґратованих вікон стримлять чоловічі обличчя…

Знову в підвалі, 21 година. Наша громада нині в гарячковому збудженні, весела, знервована. Гамбуржанка, як і завжди, наголошуючи кожне «ш», розповідає, що нині зранку розмовляла по телефону з якимись друзями з Мюллерштрасе в північному Берліні. «Ми вже під росіянами, — кричав її друг по телефону. — Танки щойно проїхали. Івани сміються. Люди юрмляться по узбіччях, радіють і махають, дорослі садять дітей на плечі…» Роте Веддінґ — старий комуністичний район. Так що цілком може бути. Відразу починається жвава суперечка з приводу новини. То що, виходить, пропаганда промила нам мозок? Виявляється, «вони» геть не такі… Але от слово бере втікачка зі Східної Пруссії. Зазвичай із неї слова не витиснеш. Вона починає вигукувати якісь уривки речень своїм діалектом, не може дібрати слів, розмахує руками і верещить: «Ви ще відчуєте на своїй шкурі…» І замовкає. Після цього затихає і весь підвал.

Лікерниця розпускає вже нові чутки: Ріббентроп і фон Папен, мовляв, щойно втекли до Вашингтона, щоб особисто вести переговори з американцями. На її слова взагалі не реагують.

В підвалі тьмяно. Блимає гасова лампа. Фосфорні кола, які на балках намалювали на висоті очей (щоб у темряві ніхто не гепнувся об них головою), відкидають зеленаве сяйво. Нашого полку знову прибуло. Подружжя книгарів принесло з собою канарку. Накриту рушником клітку підвісили на балку. Ззовні стріляють, всередині — тиша. Всі дрімають або сплять.

Середа, 25 квітня 1945, по обіді

Підсумовую: близько першої ночі я вийшла з підвалу, піднялася на другий поверх до вдови і відразу на канапу. Раптом — потужний наліт, зенітки ревуть. Я чекаю. Я така сонна, що до всього решта мені байдуже. Шибка у вікні вже розбита, всередину задуває вітер і заносить запах горілого. В ліжку я почуваюся по-ідіотськи безпечно, ніби мої простирадла й ковдри з заліза. При цьому, кажуть, саме в постелі ми найбільш вразливі. Лікар Г. розповідав, що лікував колись жінку, яка під час бомбардування була в ліжку: частинки пір’їн так глибоко в’їлися в рани, що їх ледве вдалося витягнути. Але часом настає момент, коли смертельна втома перемагає страх. Мабуть, саме так солдати на фронті засинають у багні.

Прокинулася о сьомій: день почався з дрижання стін. Тепер бої насуваються на нас. Немає більше ані води, ані газу. Я перечекала відносно спокійні хвилини і чимдуж помчала через чотири сходові прольоти нагору. Як звір забивається в нірку, так і я влетіла в свою кімнату, готова в будь-яку мить рвонути назад. Вхопила постільну білизну, якісь мийні засоби і побігла на другий поверх, до вдови. Ми добре вживаємося. В такі дні люди швидко знаходять спільну мову.

Тримаючи в кожній руці по відру, я пробиралася до водяного насоса через живопліт, який саме розцвів. Сонце лагідно пригрівало. Довга черга, кожен качає собі; насос працює поволі й натужно, зі скрипом. Назад — чверть години з переповненими відрами. «Всі ми прекрасні