Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Наготувавши спорядження і навчившись краще фотографувати й користуватися приладами для топографічної роботи, я вирушив із Петербурга 6 липня 1906 року. Я проїхав потягом через Москву до Нижнього Новгорода, звідти судном по Волзі до Астрахані, а далі Каспійським морем, повз нафтовидобувне місто Баку, до Красноводська. По семи місяцях перебування в Європі я знову повернувся на азійську землю. Переді мною відкривався незнаний і вабливий світ.

Далі я поїхав кепським потягом через закаспійську пустелю й оази Мерв, Бухару та Самарканд до столиці російського Туркестану Ташкента, подолавши в спекоті 1700 кілометрів за три доби. Саме ці піщані степи з кількома оазами стали військовою школою російської армії після упокорення Кавказу. Роздивляючись краєвид із вікна потяга, я добре міг собі уявити, які труднощі проблеми з постачанням доводилося долати завойовникам. Лише завдяки цій залізниці, прокладеній з Красноводська до армійського тилу, генерал Скобелєв та інші воєначальники досягли своєї мети. Що глибше ми просувалися, то родючішою ставала земля і більше з’являлося слідів давньої культури. Після приєднання цих теренів до царської держави побутові умови населення, вочевидь, поліпшали — надто завдяки відновленню пречудової системи зрошувальних каналів, створеної в часи розквіту Монгольської держави, але потім занедбаної.

Прибувши до Ташкента, я відвідав генерал-губернатора, щоби владнати останні формальності, пов’язані з поїздкою. У штабі військового округу я дістав інформацію про дорожню мережу та умови життя в прикордонних районах і вперше зустрівся з полковником Корніловим, який згодом став одним із головнокомандувачів російської армії в Першій світовій війні. Доклавши до багажу сім військових гвинтівок старого взірця разом з набоями, щоб можна було при нагоді подарувати їх ватажкам кочовиків, я повернувся до Самарканда. Цю перлину азійських міст іще Александр Великий зробив своєю резиденцією в Центральній Азії. Чингісхан зруйнував її дощенту, однак наприкінці XIV століття Тамерлан повернув їй блиск і розташував там свій пишний двір — як і його наступники. Тутешні історичні пам’ятки й зокрема велетенські мечеті мали грандіозний вигляд. Площа Реґістан, облямована ними з трьох боків, тішила око, надто в п’ятничний полудень, коли молитися поспішали тисячі людей. Знатні мусульмани їхали гарними, пишно прикрашеними бухарськими кіньми. Чимало вірян зупинялося в дорозі, щоб обмити ноги в арику (зрошувальному каналі), а ті, хто не помістився в святилищах, розстеляли за їх межами килими на бруківці, вклякали і молилися. Коли монотонний голос мулли — мусульманського священика і тлумача законів — час від часу переривав тишу, біле тюрбанове море підіймалося й опускалося напрочуд синхронно.

У Самарканді упокоєний Тамерлан (Тимур Ланк) — він лежить у спроектованому ним самим мавзолеї під величезною нефритовою брилою, на якій вигравіювано дивний напис: «Коли я встану, світ здригнеться». Либонь, небагато було завойовників, які наганяли на людей більше страху, ніж цей турок, чиє ім’я самаркандці досі вимовляли з пошаною.

Проводир повів мене подивитися на яр — його, як не дивно, називали славнозвісним лев’ячим ровом пророка Даниїла. Показав і могилу на краю. Традиційна для мусульман могила нагадувала глиняну труну завдовжки близько 8 метрів. Коли я спитав, чому домовина така величезна, проводир серйозно відповів, що Даниїл росте в ній, тому її доводиться раз по раз подовжувати.

— А він і далі ростиме?

— Ні, росіяни заборонили!

Населяли російський Туркестан сарти й туркмени. У Самарканді я познайомився з сартами — іранським, але мовно потурченим народом. Згодом я зустрів сартів і в Сіньцзяні. Вони були милими й гостинними, однак доволі ненадійними та ледачими. Впадало у вічі, що міські сарти мали охайне вбрання; письменні ходили в білому тюрбані, неписьменні — в строкатому. Ісламських культурних традицій сарти дотримувалися з гідною поваги наполегливістю.

У Самарканді до мене прибули супутники-європейці, козаки Рахімжанов і Луканін, яких командир дислокованого там полку обрав з-поміж 40 добровольців. То були хвацькі хлопці, які запевнили, що все витримають: їх, як я помітив, не лякало навіть те, що за розрахунками поїздка триватиме два роки. На жаль, Рахімжанов знесилився вже через сім місяців.

Від’їзд козаків став вельми розкішним видовищем. У присутності полкового офіцерського корпусу й під супровід оркестру вони сіли в потяг, щоб вирушити разом із кіньми до Андижана, кінцевого пункту залізниці у Ферганській провінції, звідки мали верхи доїхати до містечка Ош. Через кілька днів я купив на ярмарку двох верхових і чотирьох возових коней, а також найняв чотирьох сартів, найстарший із яких свого часу був на засланні на Сахаліні. Згодом він виявився вправним «караван-башем» — провідником каравану. Спорядження було каталогізовано, списки перевірено, а пакунки розділено між кіньми — кожному по 130 кілограмів. Я не вірив, що існують в’ючні тварини, здатні везти такий великий тягар, та ще й крутими гірськими стежками, однак, на мій подив, виявилося, що таки існують. Замість вантажних сідел сарти використовували щось подібне до плетених кошиків, схожих на розколені вздовж вулики, а під кошики обабіч гриви підкладали подушечки, й усе це туго прив’язували. У дорозі пакунків зі стомлених коней ми не знімали, бо було б важко закріпити їх знову.

11 серпня я вирушив у дорогу з Оша в напрямку міста Кашґар, що в провінції Сіньцзян. Розташоване воно на відстані 300 кілометрів за кряжем, який об’єднує Памір і Тянь-Шань (Небесні гори). Перед від’їздом до мого каравану долучилися перекладач-китаєць на ім’я Лю, «джигіт», себто слуга, й шість вантажних коней, винайнятих для перевезення фуражу. Ми поїхали хлібородною провінцією до строкатих гір, серед яких ховався перевал Чигирчик, перша брама до Центральної Азії. Спершу орних земель поменшало, потім вони геть зникли. Часом ми зустрічали киргизькі родини, які кудись переселялися з кіньми та худобою. Жінки їхали в гарних барвистих сукнях і білих хустинах на голові й шиї. У багатьох були перед собою на сідлі вкриті запоною колиски, де дрімали нащадки. Чоловіки мали на собі сірі, чорні або темно-сині широкі халати до колін, підперезані поясними стрічками. Ці кочові родини мали дуже мальовничий вигляд.

На другий день ми доїхали до перевалу, звідки розкрився грандіозний краєвид. Гори, які у вечірньому світлі здавалися вкритими темно-зеленим оксамитом, спадали урвищами до глибокої вузької долини, що межувала вдалині на південному сході з величними безлісими пласкими горами, запорошеними снігом. Але ми мусили вивільнитися від чарів краєвиду, щоб устигнути до настання темряви доїхати до юрт у долині, які було надано мені за наказом начальника Ошського гарнізону. Вони належали Хасан-бегу, синові