Читати книгу - "Анти, Андрій Хімко"

В Евксині[166] — таври й ті ж скити,

Меотій всіли яси й саки,

Ще й інші — тяму не дійти!..

Ту твердь, Скілуром[167] ще зачату,

Що Палак мурами обклав, —

Новаполь — град зеленошатий,

Морена, видно, злу врекла:

Одні на морі стали жити,

Ті — по борах і по ярах,

Ті — чередують, сіють жито,

А тих — давно пропав і прах,

Як готи вдерлись. Та напевне,

Боги врекли їм той свій гнів,

Бо вже чужим молились ревно,

Кладучи дарниць до вогнів!..

Лише взаємна допомога

З’єднає люд, як на щити

Піднімем оборонця-бога,

Як предки брали… Перший — ти

Гукнеш за волю умирати!

І підуть всі роди, весь люд!

Всі кличу ждуть твого до раті,

Що звільнить край від зайд-приблуд!.. —

Кричав десь крижень, зоривсь обрій,

Край неба тлів у далині.

— Святий наш отче, старче добрий! —

Звернувся Бож, — Вкажи мені,

Як жити мушу я під небом?

Що жде мене, крім готів злих?

Яким в житті вступлю ганебам?

Яких наруг зазнаю й лих? —

— Найперш: ти стрінеш вже сьогодні,

Як спинишся в окрузі цій,

Собі дружину й щастя Родню,

Що будуть вік в руці твоїй.

Пізніш повернеш давню втрату,

Що втішить і очаг, і рід.

Чужі роди тобі, як брату,

У поміч йтимуть! З ними й слід

Всякчас ділить тобі удачу!

Скарби ти знайдеш — будеш рад.

Згуртуєш ти задруги, бачу!..

Яких іще тобі порад?

Хай Чур і Род стоять на чатах

І твій не гаситься очаг!

Скріпляй удачу діл початих,

Остерігайсь чужинських чаг!..

В Амази був я… Всім нам каже

Скликать під Родень всі роди.

Від неї повернувся з Мажем,

Він кличе всіх також туди… —

Червінню бралась даль прозора,

Коли Савур старий приліг.

Скидала ніч в блавати зорі,

В туманно-маревний обліг…

— Лише у ратстві лютім, впертім

І волю, й мир здобуде край! —

Шептав Савур. — Із крові й смерті

Той день нам зродиться, як сяй!

Немов на острові, в закутті

Славути, Росі і Тясьми

Зведеться Антія в могуті,

У сув’язі племен семи!.. —

* * *

Вродливі всі в Ярихи дочки,

Та Мовна і між них — краса!

У гапті вбілена сорочка!

Що небо, зір! З шовків коса!

Неждано до вдови-Ярихи

Бож загостив, як сонце з туч!

І Хорсе мій! В колибі тихій

Знявсь лемент! Радість! В обіруч

Сім’я вся гостя обіймала,

Мов родака. Пощо й чому?

Не зоглядівсь, як в око впала

Та Мовна, старша з них, йому!

Вподобу розгадавши Божа,

Дізнавшись, звідки, хто, який,

Яриха вчула: мить хорошу

Нарешті їй дали роки!..

В пухирні вікна вечір жмурко

Вже кравсь… За звичаєм полян

Яриха Хорсу півня й курку

В черінь поклала на заклан.

А як обрядно, свято й гоже

Данина всмажилась оця,

Вона дала і Мовні, й Божу

Врочисто з’їсти з них серця.

А згодом, дітям не сказавши,

Ходила в ліс й несла звідтіль

Пахуче зілля, що назавше

Зачаття Мовні дасть в постіль…

* * *

Димлять пожежами дуліби,

Хорвати, тивер, кривичі!

А Родень вал кладе із глиби,

Збирає рать, кує мечі…

І вдень, і вніч отут Добрита

(З Олешт від готів він утік)

Прийма дари, гістьбу і мито,

Стріча людей побіг-потік,

Що йде, бреде, не знати й звідки,

Що суне, сам не зна куди,

Бо кожний був загарбань свідком

Чи завчасу уник біди!

Найперш втекли до Антів пруси —

На Рось осіли всім числом!

А вслід — кошуби й курші русі —

 Бож дав їм землі аж за Пслом…

Не тільки Родень ширивсь щодні —

За ним околи йшли в наслід:

Вростали верви спішно в гродні,

Вбирались в мури Спад і Схід.

Старшує Бож, хоч звуть всі різно:

Ті — Бож, ті — Бос, ті — Буг, ті — Бус,

Та всі його шанують, звісно, —

Всі вої, що їх звів тут мус!

І ратці в тирлищах[168] ночами

Стоять наметами навкіл,

І Маж з плотами й рядичами

Пантрує Русло, й мито, й діл.

В тім шарварку, в тій бучі Лиха,

У скопищі людей, тварин

Жінками править Рада стиха,

А добрами — венідів Мин…

Скакали биричі[169] й кричали,

І віча з краю в край гули.

На гістьбах, митнищах, причалах:

— Горніть вали!.. Горніть вали!.. —

І все живе: малі і літні,

Всі коні, тури і воли, —

Вкіл краю зводили тин-плітні,

Високі сипали вали.

І знав лиш Бож, та ще Добрита,

Що готів грізний той прихід

Поміг державу їм створити,

Скріпить її на Спад і Схід…

* * *

І ввів Бож Лану в рідні гридні,

Зціливши рани в двох серцях.

І не стихала гайда[170] три дні

Весільна, святочна оця!

І Лана плакала від щастя,

Як Бож конем її догнав,

І ходячи в весільнім рясті,

Світилась радістю вона.

І сли[171], й старійшини здалека,

Вожді, й Амаза тут були.

І злюбу в знак кличав лелека

На гридні в них своє “Кли-кли!..”

* * *

На честь богів усіх присутніх

Зібрав Бож віче на горбах,

Аби рішить, як жить в майбутнім

Родам в лісах, гаях, степах…

Дійшли всі злагоди відразу,

Як волхв[172] Савур пораду вніс,

В словах підтримавши Амазу:

— Хай рівні будуть Степ і Ліс!

І тиври, й венди, і хорвати,

І анти — звершать спілки суть,

Бо Лада — всім найперша мати,

Їй в знак всі звитяж понесуть!.. —

І кожний вічу дав обітню,

Врочисто грудку з’їв землі…

Сідало Коло в даль нелітню

І вечір, мов з утіхи, млів.

І грав Савур в торбан до змроку,

І слав слова в вечірню млу.

А ніч звіздила путь-розтоку

Гостям: тим — довшу, тим — малу…

* * *

Як срібний сонях, Місяць повний

За шоломом над яром ліг,

Хмарки з небіленої вовни

Обклали Родень, як обліг.

Запівнічна пора нерання

Вгорнулась мревом туманцю,

Лише півнів дзвінке горлання

Розбудить часом тишу цю…

Вже двічі через заборола

Шмигнула