Читати книгу - "Анти, Андрій Хімко"

 — Куди ж приблуда готська Гролла

Так пізно шастає?.. Стривай! —

До себе мовила Рулава.

— То ж постіль у руці, мабуть? —

І назирці пішла, цікава,

За Гроллою тихенько в путь.

— То ж хто під деревом? Ой, Калло!

А там, Перуне, хто за ним? —

Втекла б, так страхи не пускали.

Нарешті яром кружаним,

Мов кітка, вибралась насилу,

І переборюючи страх,

Дажбога, біжучи, просила,

Щоб скоротив до гридні шлях.

Та ось і терем! В двері з криком

До Божа кинулась, як лань:

— За  яром Калло! Чуй, владико!

З ним готів повно! Швидше встань! —

І оповівши про уздріте,

Тремтливо-злякана, журна,

В душі послугою зігріта,

До чад пішла, як в сні вона…

А невзабар таємно з молу

В туман пішли човни в обхід,

А з поля яром — довгополу

Вів Вибло рать, сховавши слід.

Мов у мурашнику, всі в Родні

Снували, стримуючи лють,—

Готові в бій, бо це ж сьогодні

Боги їм випробу вже шлють!

І тільки вичах Місяць в прузі,

Вкрив оболонь червець-сувій,—

Бож рогом прогудів у лузі —

То виклик готам на двобій!

І загули на згук той вхожці,

Піднявши регіт, лемент, сміх,

Бо як і всяких переможців,

Звитяги зіпсували їх,

Бо ще не знали, що розшиви

В тумані Ставр від них відбив,

Бо вже завчасно порішили,

Що здасться ант без боротьби.

Ось пружик Сонця видно стало.

На горб Бож вийшов при щиті,

І підступив до нього Калло,

Лукавий, як завжди в житті.

І Бож спитав, що хочуть готи,

Чому підступно так прийшли?

І глузував гот з нього: — Хто ти?!

Хай дань дадуть нам ваші сли!.. —

І встало Сонце, як точило,

І Бож сказав: — Йдемо на ви!

Уже вас колом оточили,

Бо наш тут край, яри й рови!.. —

І розійшлись вожді в два боки,

І загули роги здвобіч,

І рушили у яр глибокий

Ряди з горбів двох в люту січ.

І смертно билися, й рубали —

І лави Божа, й Калло стрій!

І розшаліла Смерть збирала

Бог-Мороку дарунок свій…

І день погас, і ніч погасла,

А все змикалися строї.

Морена клала нитку в прясла:

В основу — гот, в протин — свої!

І день, і два йшла рать велика:

Тріщали довбні і коли.

Кричали зграї круків дико,

Стогнали раті дві й ревли.

І Сонце взастін покотилось,

І готський стан подавсь назад

І кинувсь врозтіч — бо ж плоти ось!

Та тут їм стріл зустрівся град.

Мов звірі, загнані зокола,

Встеливши навами[173] доли,

Вони на знак свого подолу,

Клякнувши, зброю віддали…

І дав їм Бож у путь зворотню

Свої три зношені плоти

І клятву взяв: платити Родню

Два мита — вік, як Руслом йти…

* * *

Аж три дні зносилися трупи

І колом клалися в кряжі,

І піднялась горою купа:

Вгорі свої, внизу — чужі!

Ось вже зола накрила жертви,

Велика клада догора…

Звитяжці той курган із мертвих

Назвали “Бусова гора”…

І будуть анти жить в тім світі,

І будуть готи в них таки,

Уже як хови[174], у привіті

І день, і ніч! Роки й віки!..

І гнівно глянув Бож на Гроллу,

Що ждала присуду в мольбі,

Й на подив воїнському колу

Він Калло дав її в ганьбі…

І гучно задзвеніла гайда,

Від страв угнулись стільниці;

І піднесла столітня Найда

Хліб-сіль з рук — Божевій руці!

І заспівали ратцям врочень[175]

І Чара, й Злада, й Песта, й Світь,

А підхопили їх з обочень

І Ждан, і Жнив, і Слуд, й Пресвіт.

Лилися брага й мед, мов води,

Буяв тризняний гамір-гам,

Звитяжжя перші хороводи

Подячний гімн вели богам…

А Бож по згоді всіх трьох жінок,

Перуну в дяку й Сваржуну,

Вчинив на Родень весь дружинок[176],

Рулаву взявши за жону!

І сіли в застін з ним в бенкеті

Задруги — впроти і здвобіч;

Співав Савур всім славу втретє,

Аж поки всіх зморила ніч…

* * *

Ось вийшов Бож на берег Росі:

Човна нового Маж стернив,

Щоб Бож віддав братам, бо досі

Він жив спокутою вини.

Оце ж і стежка в верву роду!

Он там Одар “натойсвіт” ліг…

А там “Русалю”-човна в воду

Він перш повів… А он обліг,

Де він в ту ніч тарпана звершив!..

А там он Рату-матір стрів,

Де тряхнуть сіті в ряд, де верші

Та зблиски рибок у бистрі!..

Йому колач-сіль[177], званий хлібом,

Навстріч несли… Ось вже Вілмир

Із Калегастом, Любом, Глібом

І чадами врябили двір.

І матері старенькій Бож дав

Квітчастих паводок сувій;

Ось взяв мечів півкопи Гожда,

І берло взяв Вілмир в рід свій;

Вже ладанки забрали сестри —

З кори й дубка, із бринзи й тіст!

І розгулявся свята нестрим,

Якому був призвідцем гість!

Сливе, не всі його взнавали,

Бо вже не вигнанець тут був,

А Антів князь, що зратив Калло,

Що Родень мав! Тьму-рать[178]! Гістьбу!..

* * *

У Вінітара хот чимало,

А чаг — то, може, й двісті є,

Та старшить над всіма Джамала

І юна знадна Джуліє.

Недавно старшила ще Херта —

Вандалка, дар вождя шести[179],

Гордаво-мстива, зла і вперта, —

Її не міг і він знести,

А що вже хоти нарікали,

Що бідні чаги скарг несли!..

Отож, йому порадив Калло,

Як антські прибули посли,

Подарувати Херту Божу,

Як першу з хот. При ній подруг.

Приспавши дарчо пильність, може,

Так в Родні вдасться мати й слуг!

Не поскупивсь вождь готів: з ними

Дав коней, паволок, скарбів,

Провідців з мошнами[180] тугими,

Ще й сам всіх вивів до горбів…

* * *

У рівнодень загоном чвалко

Сапун і Бож, Відрад і Чер,

Пустивши в попас коней в балку,

Шукали на Росі печер.

Пройшов один день сонцю впроти,

У мандрах — другий зник вночі,

І лиш на третій в темнім гроті

Марні й голодні шукачі

Той клад ледь-ледь знайшли в кремінні,

І сили стративши, і кміт.

Блищало сім