Читати книгу - "Анти, Андрій Хімко"

Як винесли їх всі на світ.

І не спочивши навіть миті,

У сакви вкинувши скарби,

Неслись в скачі несамовитім

Назад їздці через горби…

* * *

В світлиці Божа ніде стати —

Йде рада з ночі до світань.

Знов готи сунуть, яко таті!

Хто ж, де, коли поставить стан?..

Савур з торбаном там, де юрми,

Як доспіває, знов почне.

І загули роги і сурми!

Це ж віче кінчилось нічне!

Та змовкло все. І шанобливо

Савурові вклонився Бож,

  Такий замислений, на диво,

Звернувся він до волхва тож:

— Наш славний старче, наш провидче!

Скажи, що жде нас в ратстві цім?

Кому пізніш, кому з нас швидше

Бог-Морок в “тойсвіт” дасть гінців?

Як нам вестись? Що пильнувати?

Де йти на смерть, щоб смерть звалить?

Що нам велить Мокіш-прамати?

І що нам бог-Перун велить?—

І стихло все. А старець думав

І врешті так повів на все:

— Не бійтесь тама[181], гета[182], рума[183]!

Лиш гот вам Лихо принесе!

У весни, в літки, в несні, в зими,

Як ніс всім сущим навкруги!..

Та готи будуть невразимі,

Допоки в них свої боги!

Хоч ратство дасть вам переваги,

Та й втрата прийде немала!

А ти, владико, бійся чаги

І побратимового зла!..

Перун веде тебе, ватаже!

Боги дарують щасну мить!

А я, як гот у прі поляже,

Уже в “тойсвіті” буду жить…

* * *

Всю Антію кликнула Доля

Під власні берла і кличі —

І стали в стани навкіл Поля

Древляни, луги й кривичі!

І стріли скрізь співали й грали,

І йшла у битву рать на рать,

Бо ратці для життя вмирали,

Хоч не хотів ніхто вмирать…

І так — не день, не тиждень навіть!

Не місяць — більше! Три підряд!

Мара-Морана[184] душить, давить

Ворожий стан, за рядом ряд!

Війна нечувана, нечута

Із навів клала гори скрізь,

Звитяга рвала готські пута

Від моря й лугів — до полісь!

І бились анти до знемоги,

Союзні саки[185] — до знесиль!

І Бож домігся перемоги,

Що в ріг гучала звідусіль!

Аж в Родні гридниця[186] гриміла,

Богам вогні подяк росли…

І Ставр привів за шнур Егіла,

А Вінітарові посли

Півдня стоять провинно збоку.

І лох, розбитий вщент, був тут,

А Калло з вищербленим оком

Шарівся, тлів, неначе трут.

Тож будуть готи антам знині

Нести данину рік у рік,

Та ще заручником в повині

Син вінітара буде вік.

Коли ж зарік[187] вчинили здвобіч

На глиноземі й на хресті

І роздали всім ратцям здобич,

Вділивши навам пай корсті[188],

Бож відпустив із Родня бранців

І тризни визначив обряд.

І почалася гайда вранці,

А діялась сім день підряд…

* * *

Вже Херта висхла вся з гризоти,

Бо двадцять літ ось-ось мина,

Як платять дать цим антам готи!

Що птаха в клітці, тут вона!

І Херта зціпить зуби кутні

Та й сушить лоб: де сил узять,

Щоб всім кінці придумать путні,

На смерть всіх антів нанизать!..

* * *

Бож по обряду вже три літа

Зі знаттю ходить в праліс-бір:

Свої там в антів згони й міти,

Свої і лані, й вепри, й звір!

Всього дасть щедра Дівечора

З своїх невичерпних угідь —

Лише вполюй і спритно, й скоро,

Та без дарів їй не поїдь!..

В четверту несень[189] цю із батьком

Впросились їхать всі сини.

Хоч супротивився й Мал-дядько,

Хоч Божа й дідо-Крил винив, —

Він не піддався навіть Раді

(Уперш дружини спротив стрів!).

Були без міри діти раді

На жлю й досаду матерів.

Тож тихим засвітком погожим,

Добу вдвокінь[190] промчавши вскач,

Вожді й сини в чолі із Божем

На місці ждали вже удач.

Вогнями щедрі жертви брались,

І птаство грай вело в ярку,

І Дівечорі з листя праліс

Духмяно клав постіль м’яку…

Збігав так час… Під’їли спіхом,

Спочили стомлені тіла,

І вкрилась вмить стоянка сміхом,

Де досі тиша лиш була.

І дав Бож знак бубнити в бубни,

І стали старші в ряд зобіч,

І звір поліз в тенета згубні,

У сильця й петлі, з дня — у ніч;

І смертно закричали хащі —

Харчав і борсавсь звір від мук,

Відчайно кидався, пропащий,

На меч, рогатину, під лук!

Тягали день увесь, носили

Челядці жертви до корить[191],

І здирачі не мали сили

Все оббілить, обмить, всолить!

Ловитви тої щемна втома

І живи пахощі лісні,

Багатство чарів невідоме

Всім увижалося й у сні…

І збігла ніч, і день з околу

Не світлий, як учора, встав,

А хмуро-темний, світло кволо

З небес насуплених сотав.

І вчувся ріг чийсь дальній спершу.

І ближній десь йому вторив!

Покрив їх раптом грім з наверша

І зиркнув-блиснув Сварж з-під брів.

І бурелом з корінням витяг

Товстезну сосну невдалік,

І в грозових несамовитях

Почувся раптом людський крик!

Летів він з хащ, пнучись все вище,

Не знати, чий, де взявсь, коли,

Бо ж анти всі на таборищі

В своїх наметах ще були.

І Бож наказ дав Хорч-Хориву

Біді йти в поміч, взнать: чия?

Та тут схлюпнулась буйна злива,

Як пінновесна течія.

І не діждавши Хорча-сина,

І скрики чуючи все ті ж,

Бож вслід йому відправив Мина

На розшук в буряну крутіж…

Хвилин минуло тих чимало,

А посланці назад не йшли,

Немов їх буря десь тримала,

Чи кимсь полонені були…

І Бож у серці вчув тривогу —

Неспокій дивний, острах ріс!

 Почулись вдруге гуди рогу,

Які глушив ревінням ліс.

І раптом зойк в наметі близькім

Зірвався розпачем страшним,

І освітив Перун Трьохблиском

Чужі три постаті над ним.

Рвонувся Бож — звестися з долу!

Та в вічі вдарили сто свіч,

І закрутились райдуг кола,

І тут же впали в темну ніч…

* * *

Десь Мин і Хорч в тряскому скачі,

Вцілівши, Родню вість везли,

А готи хмелем пай удачі

Ніяк залити не могли.

Ще б пак! Під ними в темній ямі —